Шрифт:
«Може з тебе не Вовк? Може ти перелицьована, звовчена, вибач, людина?..»
«Хай здохну як пес, як у моїх жилах не пливе з діда-прадіда справжня вовча кров»,— вив Вовк.
«Що ж ти пив, що ти впився?»,— питав Лис Микита,
«Я був п’яний, але я нічого не пив... Я...»
Грімкий сміх звірів перервав дальші слова Вовка.
Коли стало тихо, Вовк сказав:
«Я з’їв п’яну людину...»
Звірі знов зареготалися, а президент Трибуналу крикнув до Вовка напів з обуренням, напів жартом:
«Чому ж ти цього відразу не сказав, тупоумне?»
Адвокат доктор Борсук, оборонець Вовка, звернувся до Трибуналу з усміхом:
«А не давав я доказу, що мати-природа вкоротила Вовка на розумі?»
На приказ Трибуналу приступив до Вовка один пес, який був заприсяженим судовим знавцем од людських пахощів і сказав до нього:
«Хухни мені в ніс!»
Вовк так і зробив, а пес тоді дуже скривився й поставив ось який діагноз:
«Йому з рота чути, як із якої бочки з горілкою...»
Ведмідь Бурмило дуже зрадів і крикнув: «Слава матері-природі, що мої зуби не торкнулися його, а то довелося б мені умерти на старість од затруєння крові…»
З огляду на цю нову лагодячу обставину Найвищий Трибунал чувся спонуканий уневажнити присуд смерті й видав новий вирок, яким увільнив Вовка від вини й кари та доручив звіриним лікарям і сестрам милосердя забрати його на державний кошт до лічниці.
Частина друга
ДУХ
Звірині вечерниці
Доктор Лис Микита глянув на царя й на звірів і здавалося йому, що всі вже трохи втомлені великою судовою розправою. Але він хотів вирішити сьогодні ще важніше питання, ніж ним була справа образи звіриного імені. Йому бажалося намітити ясно становище звірів до людства й довести до того, щоб усі звірі виявили ще сьогодні безпощадну війну людству та обміркували всі способи, якими можна би з якнайменшими жертвами викорінити те злощасне людське кодло. Він глянув на небо і збентежився, бо сонце вже почало сідати на найвищі вершки пралісу. Значить, до заходу сонця неможливо буде вирішити найважнішу справу. З тієї причини він поставив внесок, аби питання постави звірів до людей з огляду на його життєве значення для звіриного царства відложити на завтрашній день, а сьогодні або піти на спочинок або, як більшість звірів за тим заявиться, влаштувати на закінчення сьогоднішнього дня звірині вечерниці зі співами, танцями та викладом на радість і потіху звіриної молоді та для загальної, всезвірної розваги й розривки.
На загальне бажання звірів постановлено відложити вирішення становища до людства на завтрашній день, а сьогодні влаштувати святочні вечерниці.
Складено програму, яка містила в собі ось які точки:
1. «3віриний гімн», відспіває звіриний мішаний хор.
2. «Найтяжчий злочин», сучасна легенда, відчитає славний філософ доктор Сич.
3. «Ой під гаєм зелененьким», солоспів Високодостойної Лисички-вдовички.
4. «Голий танок життя», виконає Панна Курочка.
5. «Пісня смерті», відспіває хор круків.
6. Пісня співака над співаками, Високодостойного Соловейка.
Звіриний гімн
Роль диригента взяв на себе Слон. Спершу він тому спротивлявся, але рад не рад мусив піддатися всезвірній громадській думці, яка уважала його найвідповіднішим до цього завдання з ось яких причин: Слон уже своєю величною поставою неначе створений на диригента, бо перше: кожний звір може його дуже виразно бачити, а друге: вже сама мати-природа дала йому до диригування знамениту батуту в подобі його труби. Та найважніше то це, що у Слона незвичайно чутлива душа, яка в силі огорнути та збагнути всі найніжніші тонкості мистецького царства звуків. До того треба додати його могутній басовий голос, яким він може тримати весь хор у карності та бути одночасно невидимо моральним і видимо дійсним провідником усіх звіриних басів та підбасків.
Та все-таки Слон забирався до свого завдання з почуттям непевності, а навіть якоїсь тривоги. Адже йому доведеться сьогодні перший раз вести хор, із яким він іще ніколи не відбув ні одної проби! Невже такий невишколений, незіспіваний хор буде в силі дати яку-небудь душевну насолоду? Чи не скінчиться його диригентура крайнім неуспіхом, загальним насміхом та приниженням його слонової поваги? Але опісля він успокоївся у великій мірі бистроумною думкою, що тільки люди мусять у своїй духовій слабості вчитися хорового співу; звірі, дякувати матері-природі, цього не потребують, бо вони вже приходять на світ із уродженим і розвинутим почуттям гармонії тонів.
«Чи чули ви»,— говорив Слон до своїх приятелів,— «як у пралісі створіння співають? Сховане у дрімливім затишші верховіття дерев, закрите гущавиною темних кущів і пнів, одне створіння навіть не знає, де друге сидить. Хто їх усіх учив співати разом? Та проте... Який чародійний хор творять усі ті малесенькі й дужі горла створінь? Якими неземними радощами пісня пралісу душу наливає! Яку глибінь невловимих почувань туги, сердечної любові і ясної мрії родить!»
Так само звірям не треба нот, бо невичерпаним джерелом їхнього співу служить їм безмірно велика книга, що складається з двох величних окладинок: одна окладника — це синій небозвід, а друга — зелень землі. А всередині між тими окладниками піддає кожному звірові голос сама мати-природа. Отже, Слонове завдання не буде дуже важке, бо воно може обмежитися тільки на те, щоб дати початковий знак до співу та уважати на ритмічний такт хору, як також на скріплювання або ослаблювання сили голосів од «дуже сильно» до «тихесенько».