«Царю! Я знаю, чому твоя душа так безупинно б’ється важкими думками. Ти тужиш за кимось... Ти хочеш його побачити, але його тут немає... Царю! Я своєю піснею прикличу його до тебе...»

Цар стрепенувся. Поглянув з великим зачудуванням на маленьку, непоказну, сіру постать Соловея й не обізвався до нього ні одним словом. Але його очі, здається, так і говорили до Соловея:

«Так? Побачимо...»

Соловей сів недалеко царя на червоній калині, що росла близько темно-зеленої могутньої стіни дерев пралісу. Знав, що він перший раз у своєму житті взяв на себе незвичайно велике й важке завдання. З-поміж листків калини обкинув оком іще раз царя і всі створіння й почав співати. Його пісня падала на душі створінь самоцвітною росою благословенного ранку життя; промінно-мрійним серпанком із таємного позасвіту; осяяним бажанням пригорнути до себе небо й землю.

І плакала Соловейкова пісня невтишимою тугою за кимось далеким і кипіла огненно-пристрасною волею привести його перед обличчя створінь.

Неначе словами промовляла:

Сонце на гори сідає,

В сонній глуші ліс дрімає,

Сходить вечірня зоря.

З поміж листочків калини

Гаєм — розмаєм долини

В далінь блакитню хай лине

Пісня моя!

Цить!

Що десь таємно дзвенить?

Духів землі гомоніння?

Туга одвічня творіння?

Мрійно-розвійне видіння

В серці тремтить.

Пісне моя!

Проміне сонця із раю,

Висланко божа з безкраю

В бурю буття!

Вдень і вночі й раннім ранком

Ясним вітай нам серпанком

В темінь життя.

* * *

Благословенне мовчання

Лісу, лугів і небес!

Чую я скрізь ожидання

Казки таємних чудес.

Як же ж пилинці дрібненькій

Змірити безмір буття?

Де ж мені, пташці маленькій,

Вичерпать море чуття?

Мамо-природо моя!

Дай мені полум’я слова!

Пісні моєї вся мова

Хай буде мова твоя!

Хай же душею моєю

Тайною глибінню всею

Дума твоя засія!

* * *

* * *

* * *

В гущавині малий струмок

Прозору тінь на дні полоче,

У присмерку з поміж гілок

Там нишком щось усе шепоче.

І слухає його весь бір

І духи гір.

І кида ліс, каміння скель

І з буйністю все молодою

Він мовчазно серед осель

Могутньою пливе рікою.

Аж силу він дасть морю й там —

Загине сам.

* * *

* * *

Усе живе кудись пливе.

Від поколінь до покоління

Таємний клич нас всіх зове

До матері всього творіння.

І всі ми йдем, падем, стаєм —

Чи шлях найдем?

І бачу я орлиний лет,

Блиск радості, перлини суму

І чую я, як очерет

Над водами колише думу —

І кличе скрізь нас Дух один

Ген — до вершин.

На шляху тім рокоче грім

І хиляться під вітром лози

І б’є всіх нас враз хмаровім

І котяться пекучі сльози.

І по лісах і серед піль —

Скрізь плаче біль.

Аж глянь: весь вир десь прошумить

І на землі аж до безкраю

Заблисне знов небес блакить

І радощі весняні маю

І сонце сяєвом своїм

Засяє всім.

* * *

Цвітуть квітки розмріяні

Цілує їх весна росою

І сплять верхи, леліяні

Імлою синьо-світляною.

Від пралісу кладеться тінь

У далечінь.

Вгортає світ, мов чар, глуша,

На тихий сон вже вечеріє —

Чому ж лише моя душа

Все тужить так, співа і мріє?

І чує шум таємних крил

Надземних сил?

О, сонце і блаките зір,

Чудовий мій ти ясний світе!

О, сумерку долин і гір

І всі живі природи діти!

Мій спів для вас на вічний час:

Люблю я вас!

Хай голос мій небесних мрій

Вам душу все і все цілує,

Хай вам, брати, як чародій

До Духа шлях усе простує!

Хай вас до всіх життя обнов

Веде любов!

Для себе всім загинути

І в Духові всього творіння

Любов’ю всім поринути —

це наша ціль і призначіння.

Життя — любов, мета життя —

Це Дух буття.

* * *

* * *

* * *

Браття кохані! Думи весняні

Сковує ледом туга мені.