Шрифт:
Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п'яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
– Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб'ю, як горобця; гай, забирайтеси.
– Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду...
– Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
– Та я то кажу, що я не до него, я...
Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
– Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего...
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
– А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
– Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
– Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
І кинулися на нього, як голодні вовки.
ТАКИЙ ПАНОК
Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина, вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть коме-діянтська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. До блазника виходить деревляна дівчина і обіймається з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха деревіють , що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.
У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і сивій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від'їдає, або за таким моцним чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:
– Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
– Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.
– Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.
Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.
– Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєш свій грунт. Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.
– Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.
Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.
– Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати,- каже і сміється староста.
Панок тягне пиво і в той бік не глядить.
– І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?
Панок ще мовчить.
– А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу. Москаль москалем.
Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров'ю заходять.
– Коли я не хочу більше крові пити, так, як ви, і пополуднє затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед богом стати чистий.
– До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!
– Буде вам лазня колись, тото буде лазня!
– Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.
Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.
– А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.
– Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.