Шрифт:
– Ходіть за мною до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди...- каже пан Ситник.
– Нащо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати треба, нема часу.
– А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сідає - і баста!
Панок показує, як німець йде, як сідає.
Пани регочуться, мужики поставали ні в п'ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.
– Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!
Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.
– Прошу літру вина нам дати...
– Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.
– Дай вам боже здоров'є, пане.
– Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти...
– Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
– То не так, то так тепер є, що як ти українець, то маєш тримати з українцями, а як не тримаєш, то ти остатний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!
– То правда, що най кождий свою віру тримає.
– А видите, а видите! Я не був такий лайдак замолоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, український образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: «Я до тебе прийду на візиту».- «Прошу, прошу дуже»,- я кажу, та й іду додому, та й той образ із стіни, та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
– То, пане, чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любе мужиків, ніби руснаків, що то так називаєси...
– То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо дваціть років. А при кінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату...
– А це може бути таке, аби образ плакав?
– Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому. Прийшов під вікна, слухаю - плач; слухаю ліпше - таки плаче... Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу...
– То сама опівніч, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!
– Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледви на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги... Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, клан-паю зубами...
– А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночі!
– Слабував я тоді довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповів йому, лагоджуся на смерть... Але бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду стидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грішник, і благати вас: не відкидайте мене...
– Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було богато, дай вам боже погідливу старість...
– Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м'якій подушці, я не мав того опам'ятання...
Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:
– Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають своє право, а ми своє.
– Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте! Я хочу, аби ви були людьми...
– Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.
– Так, так, дорогу треба знати.
– Добрий якись панок оце має бути.
– Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.
– Є такі пани, що як нап'ютьси, та й плачуть, як мужики...
– Е, є і межи ними такі мнекі,- балакали два мужики, додому йдучи.