Звичайно, ніхто вголос про це не говорить, але й так відомо: робочич [141] Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, – думав хтось, але не говорив уголос, – він і любечанський.

Добре, що Добриня був увесь час біля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Він його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, – будив до схід сонця, купав улітку й зимою в холодній воді, вчив стріляти з лука, рубатись мечем, мчати на коні, ходити на лови.

І виростав княжич Володимир сміливим, мужнім, зовсім не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та він і зовні не нагадував їх, ті – тендітні, ніжні, а Володимир – міцний, як дубок, малоговіркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тліє під тонким шаром попелу, як свіжий вітер на Горі.

Опріч того, був він ще й темноволосий, мав карі очі. Добриня день за днем і літо за літом придивлявся до нього, і здавалось йому, що бачить він Любеч, рідне городище, батька, а найбільше Малушу. Такою, саме такою була колись і його сестра!

Не такою, правда, стала Малуша пізніше, відтоді, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, і якщо не зміг врятувати її честі, то хотів допомогти їй у горі. Він часто бував у Будутині, допомагав сестрі, пробував давати трохи золота й срібла.

Тільки Малуша не приймала помочі брата, не брала його золота й срібла. «Це княже, – говорила вона, – а я нічого княжого не хочу… Не треба, нічого мені не треба, брате!»

І їй справді нічого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хліб на княжому дворі. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянці нічого не було, але вона, здавалося, нічого й не хотіла.

Тільки жадібно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе і чи здоровий князь Святослав, як росте й мужніє син її Володимир. «А які в нього очі? А які в нього руки? А який у нього голос?»

Але як би не хотіла Малуша, щоб брат побув у Будутині довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: «То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам…»

І він мусив сідати на коня, рушав від землянки, а Малуша довго стояла на скелі над Россю, дивилась услід брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тільки стиснутими від болю, та ще з сльозою на щоці. Ні, ні, не та вже була Малуша!

Коли ж після цього в Києві князь Святослав кликав його до себе в світлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помічав, що й він став не такий, як раніше: у князя Святослава були ті ж ясні сірі очі, ті ж тугі уста, пасмо волосся, довгі вуси, але на чолі в нього вирізьблялись все глибше зморшки, а на голові й у вусах ткалась срібна волосінь. Князь Святослав також змінювався, як і все на світі.

Проте однієї зміни Добриня зрозуміти не міг. Раз і вдруге, а пізніше й завжди, як тільки-но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цікавилась, чи не був часом Добриня в Будутині. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, і ще – чи здорова вона, чи не бідує…

Добриня розповідав княгині про Малушу, що знав. Але чому це могло цікавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула відповіді, замислювалась, зітхала – цього вуйко княжича Володимира не розумів.

Не розумів Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.

Тільки уноша княжич не приймав і не любив бабиної ласки. Втім, він не терпів будь-чиєї ласки, він любив тільки батька князя та ще Добриню.

Це, звичайно, розумів і князь Святослав. Тому ніколи не брав Добрині з собою в походи, не відпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород більше, ніж інші, а тому й сказав Добрині:

– Їдеш ти, Добринє, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати військо. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрі люди там живуть, тільки далеко до них, Верхній Волок між нами, як стіна, стоїть. Зійдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай…

Так і поїхав Добриня за Верхній Волок, у верхні землі Русі.

До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечір. Коні їхні були в милі, самі вони хиталися, як п’яні. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у інші села над Дніпром, і вони одразу ж веліли любечанам збиратись.

Разом з усіма пішов і Микула. Збирались вони за городищем над Дніпром – там споконвіку відбувався торг, ігрища й свята, за городищем у полі спочивали вічним сном також старійшини й усі прості люди їхнього роду.