Шрифт:
– Великий імператоре, – відповів Цимісхій. – Я діяв, як ти велів, – беріг Антіохію, що є третім городом світу, і намагався взяти її облогою.
– Безумець! Твоя облога затягнулась на цілий рік. А патрикій Петро взяв Антіохію за один день.
– Він розбив стіни, спалив половину города, не залишив каменя на камені.
– Бувають часи, – крикнув роздратований імператор, – коли треба руйнувати не тільки городи, а цілі землі, не шкодувати нікого й нічого! Патрикій Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.
– Це правда! – промовив Іоанн. – Антіохія тепер найбідніший город світу, вона не скоро встане з руїн і попелу.
– Ти смієш мене осуджувати! – закричав нестямно Никифор. – Паракимомене Василю! Віднині Іоанн Цимісхій не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вірменію, тобі немає місця в Константинополі.
Тільки після цього імператор Никифор вгамував свій гнів, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свій одяг, почати вихід, слухати урочисті співи хорів, славослов’я димотів і динархів. [162]
162
Димоти і динархи – партії Іподрому.
Проте ці славослов’я не приносили тепер йому, як раніше, втіхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душі. Він ішов, сивий, похилений, час від часу боязко оглядався навкруг…
Це вже був не той славетний полководець, одного імені якого боялись Сирія й Палестина, який велів колись своєму війську рубати голови крітянам і кидати їх на ворогів, який ходив на Антіохію й каменя на камені не залишив від городів агарян, якого всі воліли мати спільником і владарем, але не ворогом.
Тепер імператор Никифор тремтів перед іншими, чорні передчуття обгортали його…
І зараз ці передчуття не обдурили імператора. Він стояв і молився в своєму паракиптику [163] , час від часу падав навколішки і схилявся чолом до холодної мармурової підлоги.
Але що це? Коли він раптом одірвав важку голову від підлоги, то побачив перед собою ченця в темній рясі, із закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.
– Що це? Хто ти? – прошепотів імператор, але мимоволі торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки… І тоді чернець зник так само несподівано, як і з’явився.
163
Паракиптик – закрита ложа імператора в соборі.
У руці імператора був папірець. Він розгорнув його, підніс ближче до очей і при мерехтливому світлі лампад прочитав:
«Імператоре! Доля відкрила мені, нікчемному черв’якові, що ти, коли мине вересень, третього місяця підеш із цього життя…»
Імператор ступив уперед, відкрив завісу паракиптика, яка відділяла його від мутаторія [164] . Там один за одним, всі в темних рясах, ішли ченці. Але який із них дав записку?
7
164
Мутаторій – покої імператора в Софії.
І була єдина втіха в імператора Никифора і єдина людина, якій він поки що вірив у Великому палаці, – його жона, імператриця Феофано.
Їй тоді минало тридцять років, і якщо раніше, в дні молодості, вона нагадувала лозу, на якій тільки наливаються вкриті ніжним пилком таємничо-привабливі грона, то тепер це була лоза дозріла.
Вона мала досконалі, ніби виточені з мармуру, форми, ніжні руки її з довгими гнучкими пальцями схожі були на лебедині крила, тугі перса – на соковаті плоди, ноги її – о, тим ногам заздрили всі жінки Константинополя!
Чудове було в неї й обличчя – з великими, темними, схожими на дві маслини під чорними бровами очима, тонка шкіра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивні троянди, рум’янці, уста її – невеликі, але чітко окреслені – не мали ні єдиної зморщечки. Ні, імператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жінок Візантії й усього світу!
Поряд з нею імператор Никифор – сивуватий, не в міру повний, брезклий, малоговіркий і малорухливий – виглядав старим, невправним, незугарним. Але він не здавався, він нестямно любив і хотів, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в світі…
Він багато через неї зазнав. Це ж тоді, коли ще живий був імператор Костянтин і престолонаступник Роман, він, як близька до царської родини людина, запрошений був і став хрещеним батьком дітей Феофано – синів Василя і Костянтина. Цього для нього тоді було досить. Хрещений батько порфірородних – так почався зв’язок між Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.
Пізніше, правда, це кумівство стало лихом для Никифора Фоки. Коли, після отруєння Костянтина, а пізніше й Романа, учорашній полководець сам став імператором Візантії й наступного дня звернувся до патріарха Полієвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патріарх відповів, що Феофано, як мати хрещених ним дітей, його кума, не може стати дружиною Никифора, і новоявленому імператору не лишалось нічого, як вдатись до шахрайства: він заявив і довів патріарху, що хрещеним батьком дітей був не він… а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.