Василік Калокір, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед і, клянучись, підійняв угору руки.

– Але не заради цього золота прийшли ми сюди, – вів далі Святослав. – Візантія хотіла б, щоб ми нині розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руські люди, а принесли свій меч, щоб додали ви до нього меч свій, щоб стали попліч з нами і щоб разом ішли ми на ромеїв. Я, – урочисто продовжував він, – князь Святослав, і всі руські вої говоримо вам: нехай буде спокій і мир у вашому городі, нехай тут буде середина землі, що йде на ромеїв. Вої мої зараз відкриють ворота. Хто хоче бути з нами – нехай лишається тут, хто боїться і не вірить нам – нехай іде звідси. А всім говорю: ідіть по Болгарії й скажіть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолі і піде далі. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Ігор і каган Симеон, кличе всіх болгар до бою з ромеями!

Натовп завирував, загомонів, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотіли між собою боляри, позаду, де було темніше, хтось голосніше говорив про неволю, про долю париків.

– Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру… Другарі!

Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Він розумів, що цими людьми керують найрізноманітніші почуття: ненависть і любов, страх і відвага. Але є між ними й такі, якими керує лжа і облуда.

Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхніх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортеці, сунули низиною між Дунаєм і Руським морем, далі й далі на південь берегом, займаючи там затоки й городи, – аж до Варни.

Багато жорстоких війн знав цей куточок землі між Дунаєм і Руським морем, кожен камінь тут і кожна піщинка политі були людською кров’ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в різні часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що війська імператорів, а пізніше війська болгарських каганів довгі місяці тримались у фортеці і ніяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолі, кілька місяців тримав облогу і зрештою пішов у наступ проти угрів, прогнав їх у Ателькуз.

Воїв князя Святослава не затримала ні одна фортеця. За короткий час вони взяли вісімдесят городів над Дунаєм, сотні городищ на долині, ще багато городів над Руським морем. Відколи стояли Родопи і відколи п’ять морів бились у круті береги Болгарії, ніяке військо в такий короткий час не доходило до вершин Родопів, ніяке військо так швидко не посувалось уперед.

Вої князя Святослава жорстоко, не шкодуючи крові, боролися з болярами і їхніми дружинами. Убогі ж болгари – всі ті, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, – приєднувались до війська князя Святослава.

Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гонці із-за Родопів, від коміта Шишмана [160] і його чотирьох синів, які недавно підняли повстання проти Петра і не визнавали тепер Преслави…

Гонці повідомляли, що там, над Адріатичним морем, ждуть Святослава, і тільки він промине Преславу, приєднаються до нього, щоб разом іти проти ромеїв.

Планина горіла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його іменем вітали один одного, ім’я його і князя Святослава відкривало ворота фортець. І вже кільце все тугіше й тугіше стягувалось навколо Преслави, з її стін уже видно було заграву пожеж над Дунаєм, заграву в горах на заході, заграву – в бік Руського моря. В одному тільки місці не видно було заграви – на південь від Преслави – у Візантії. І туди – через ущелини в горах, – до Константинополя, і назад, з Константинополя до Преслави, летіли й летіли гонці.

Про все це, звичайно, чує, все це знає імператор Никифор. Вої князя Святослава ідуть не так, як би хотів він. Мовчить патрикій Калокір, мовчить Святослав, страх і відчай поволі починають вповзати в душу імператора.

О, коли б знаття, він би ніколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс починає збирати до Константинополя військо, сюди ідуть легіони, які стояли досі в західних фемах. Стратиги за наказом імператора висилають свої війська, вони заливають сірим потоком узбережжя Золотого Рогу.

На протилежному березі Золотого Рогу, в Галаті, починають лагодити старі, побиті й закладають нові дромони, хеландії, скедії. Із голубої імли Пропонтиди до Константинополя поспішають кораблі з легіонерами із Азії.

Велике військо вимагає зброї, і її кують у майстернях на Галаті й біля Влахерну, – кують мечі, списи день і ніч, безперервно. Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг і тягнуть його через Золотий Ріг від Сотенної вежі Юстиніанової стіни до Галатської вежі на протилежному березі. Ця вежа досі була відома тим, що в ній жило кілька ченців, які нібито виліковували жінок від безпліддя. Тепер почеплений до неї ланцюг мусив рятувати Великий палац від лодій Святослава.

Здавалося, що Константинополь і всі його прибережні феми були добре захищені з суходолу й моря. Усі ждали, що імператор Никифор вирушить з своїм військом проти Святослава. І сенатори, і всі чиновники одверто й давно говорили про це.

Але Никифор не поспішав. Імператор Візантії не вагався – іти йому чи не йти проти Святослава. Питання це імператор Никифор вирішив давно, ще тоді, коли посилав до Києва василіка свого Калокіра. Інші причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарію.