У імперії було неспокійно. Сидячи в Константинополі, імператор Никифор відчував гаряче дихання з Європи. Там імператор Оттон Перший посувався з військами своїми в Південній Італії, він уже вийшов до моря, біля Сицилії кораблі його зіткнулись з численним могутнім флотом Візантії…

Сталося щось незрозуміле. Візантійський флот мав дромони, чудові хеландії, кубари, в його розпорядженні був грецький вогонь, і все ж він був розбитий, потоплений…

Неспокійно було також і в Азії. Там у Сирії й навкруги – у Ісаврії, Кілікії, Фінікії – протягом кількох років не вгавали повстання проти імперії, і імператор Никифор давно послав туди свого доместика схол [161] , славетного полководця Іоанна Цимісхія з наказом будь-що придушити повстання.

Але протягом цілого року Іоанн Цимісхій не міг придушити повстання в Азії, все стояв під стінами Антіохії, і імператор Никифор змушений був послати туди на чолі кращих легіонів стратопедарха патрикія Петра, про якого всі говорили, що він муж хоробрий, жорстокий до ворогів. Водночас роздратований імператор велів, щоб Іоанн Цимісхій негайно повертався до Константинополя.

У самому Константинополі також було важко. Три роки підряд у імперії був неврожай, феми, які межували з Болгарією, охопив голод, нестача харчів гостро відчувалась і в столиці. Тут усю торгівлю хлібом взяв у свої руки, з відома, звичайно, імператора, його брат – куропалат Лев Фока. Він скуповував весь хліб, який довозили до Константинополя, і продавав його по високій ціні, наживаючи тисячі кентинаріїв.

Лев Фока був не один. Кожен патрикій, сенатор, найменший чиновник, крім великої платні, яку він одержував з царської скарбниці, намагався ще щось заробити. Всі вони торгували будинками в місті, маєтками в фемах, тисячі рабів працювали на імператора і його поплічників. Голодне, зубожіле населення Константинополя і ближчих фем було доведене до відчаю.

Канцелярію єпарха міста, що була недалеко від Великого палацу, кожного ранку оточували м’ясники, хлібопеки, торговці милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхіда й Керосун не продають їм полотна, що ніхто не хоче гнати баранів і худобу з Сангарії й Нікомідії, що в Таврії нібито ніколи не було свиней.

Та не тільки торговці товпились біля канцелярії єпарха. Сюди йшов і голодний люд столиці, нарікаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свій заробіток не можна купити хліба.

Дедалі більше й більше в столиці поширювались грабіж, розбій, вбивства. Уночі то тут, то там спалахували пожежі, то тут, то там злодії розбивали крамниці. Паліїв і грабіжників ловили, в’язнями було набито всю преторію, але це не допомогло. Місто вирувало, хвилювалось.

Хвилювання і неспокій ще більше сколихнули місто, коли туди дійшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарії.

На іграх в Іподромі, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всі учасники ігор, а імператор Никифор разом з імператрицею Феофано з’явився у своїй ложі, щоб вітати людей, на лавах почулись крики: «Хліба!.. хліба!..» – далі свист. В імператорську ложу полетіло каміння.

Імператор Никифор і Феофано змушені були тікати з Іподрому. Через вузькі переходи Кафізми, підвали храму Дафан і галерею Маркіана вони потай пробрались до Буколеону.

Цей Буколеонський палац імператор Никифор велів будувати ще тоді, коли сів на престол, бо він боявся жити у Великому палаці, де царювали й гинули насильницькою смертю імператори – попередники Никифора.

Свій новий палац імператор поставив на південь від Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготові кілька кораблів. Палац цей і зовні, і всередині нагадував фортецю, мав високі стіни, бійниці, вежі, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.

Після подій на Іподромі імператор заспокоївся тільки тоді, коли опинився в Буколеоні.

– Вони жорстоко розплатяться за це каміння, – сказав імператор паракимомену Василеві. – Наша етерія повинна перевернути весь город…

Над Константинополем висіли важкі хмари, від галатейського берега віяв холодний вітер. Обличчя імператора було сердите, він стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посічене тепер сивиною, куйовдилось від вітру. Темні очі з-під густих, кошлатих брів похмуро дивились на галатейський берег.

Через кілька днів тривога імператора Никифора розвіялась – до Константинополя повернувся стратопедарх патрикій Петро. Із своїми легіонами він швидко пройшов Сирію, оточив Антіохію, поставив тарани й метальні машини, запалив міст грецьким огнем і взяв Антіохію. До Константинополя він привіз безліч полонених, скарби.

Імператор Никифор почував себе переможцем. Він сам вручив велику нагороду патрикію Петру. Оскільки ж звістка про падіння Антіохії була одержана напередодні свята архістратига Михайла, велів зробити вихід у Святу Софію.

Але ще до цього виходу він зустрів у Буколеоні Іоанна Цимісхія. І тоді імператора прорвало, він вибухнув страшним гнівом.

– Як міг ти допустити, – заволав він на Цимісхія, – щоб я у цей важкий для Візантії час знімав великі сили з меж Болгарії і посилав їх у Сирію!..