«Та ні, – думала вона, – у теремі гості, не спить княгиня, Уліб, не сплять усі дворяни. Цієї ночі княжич не прийде до мене».

У ночвах була тепла вода, у князівни було тепле тіло. А в Малуші було холодно на серці, вона почувала себе такою нещасною, що кілька сльозин раптом зірвались з її очей і впали в ночви.

Коли б то Предслава знала, що ця дівчина, яка на колінах стоїть перед нею, – ключниця Малуша, миє їй ноги водою з Дніпра та ще сльозами свого серця. Хто ще в світі мив свої ноги в такій купелі?

Але вона цього не знала, була задоволена, що її так гостинно зустрічали в цьому городі, їй дуже подобався простий, але дуже приємний звичай русів – мити ноги своїм гостям, їй подобалась і дівчина, що на колінах стояла перед нею.

І, щоб висловити свої почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й поклала її на голову Малуші, на її м’яке волосся.

Малуша навіть не зрозуміла, чому князівна поклала їй на голову руку? Може, холодна вода? Може, вона щось хоче від неї?

Та ні, коли Малуша підвела голову й зустрілась з очима Предслави, то зрозуміла, що князівна це зробила від радості, щастя…

А де ж поділося щастя Малуші?

Святослав розумів, що мати його немарно з’явилась на Горі з угорськими послами і Предславою, яка за вечерею сиділа поруч із ним у стравниці й часто кидала на нього допитливі погляди. Бачив він і те, як хвилюється Малуша, відчував, що насувається гроза і що йому не минути розмови з княгинею. Не знав він тільки того, що це станеться так швидко.

Княгиня Ольга покликала його до своєї світлиці тоді, коли Малуша мила ноги угорській князівні. Сама зустріла його, зачинила за ним двері, потім пішла у куток, стала там і пильно з голови до ніг оглянула сина.

– Як же ти тут жив, що робив, сину? – запитала княгиня.

Святослава втішило те, що мати дуже спокійно й лагідно почала з ним розмову, і він так само спокійно відповів:

– Я виконував твій загад: творив суд і правду. У цьому мені поміч давав Свенелд, воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрі, знають закон і покон, – пощо я б став сперечатись із ними? До того ж, було добре літо, я з дружиною своєю їздив за Дніпро, був далеко в полі, їздив на лови в ліси, побував у Родні…

І весь його вигляд – обвітрене, засмагле обличчя, вицвілий від сонця чуб, м’язисті руки, міцні ноги – свідчив, що за літо княжич сходив і проїздив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього і думала, як зрадів би батько Ігор, побачивши Святослава.

– Я чула, – промовила княгиня, – як ти тут без мене творив суд і правду, знаю, що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кров’ю, коли почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш, чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна йому пам’ять…

Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.

– А що ти робив ще влітку, сину? – запитала вона.

Святослав подивився на матір. Він зрозумів, що це питання княгині – випущена з лука стріла, і спробував перетяти їй шлях…

– Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!

Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й краще.

– В далеку сторону я їздила, – відповіла вона, – я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш. Їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками…

– Так треба їх бити, – сказав Святослав.

– А хто поведе рать на брань? – запитала княгиня.

– Я поведу Русь проти Візантії! – запально вигукнув він.

Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.

– Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові… Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним з ласкою і любов’ю… Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора…

– Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, – не стримався Святослав, – але київським князям ці царівни не до пари.

Княгиня Ольга засмучено похитала головою.

– Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п’ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину…

Широко розплющеними очима він дивився на неї.

– Але імператори ромеїв, – швидко додала вона, – носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.