Але Святослав розбив усі мрії брата свого. Як великий князь і син Ігорів, він, може, вчинив і справедливо – аще отчина іде на супостата, князі її мусять стати попереду воїв. Великий князь Святослав велів, а брат його, князь Уліб, мусив згодитись іти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повів воїв морем, а Уліба й Свенелда поставив на чолі раті, яка йшла суходолом.

А потім почалася брань – лютіша, ніж Уліб думав, бо супроти кесарів Болгарії й імператорів Візантії боролись і руси, і болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав ішов прямо, і тільки до самого серця імперії.

Проте на брані князь Уліб не виказував свого страху, не вдавав на січі спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всіх бранях, що точились над Дунаєм, він ішов попереду свого війська, але, залишаючись вночі й почуваючи себе самотнім у шатрі, князь Уліб благав свого бога закінчити брань, встановити мир на землі.

Через це князь Уліб і зійшовся з Калокіром. В цьому не було нічого дивного – василік почував себе самотнім серед чужих людей, князь Уліб був самотнім серед руських воїв. Василік сказав, що він християнин, князь Уліб відповів, що вони можуть помолитись разом. Вони так і помолились – за перемогу на брані й за мир між землями. А хіба не молились за це, тільки кожен своїми словами, всі в цьому стані?

Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тоді, коли руські вої стояли вже недалеко від Преслави і коли князеві Святославу принесли печенізьку стрілу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далі, коли на чолі з князем Улібом і Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився біля Преслави.

А тоді почалось щось дивне. Руські й болгарські вої рубались так само, як і раніше, а може, й дужче, бо ж брань ішла обапол – і тут, і в Києві. До стану приходили нові й нові болгарські вої. Але все більше й більше боляр із великими загонами вставало перед ними. А потім, і це було найстрашніше, невідомі численні загони стали з’являтись позад них – біля Переяславця, Доростала.

Князь Уліб говорив із Свенелдом:

– Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап’ять нам ллються ріки крові, князь Святослав далече, а йде осінь, зима.

Воєвода Свенелд скинув шолом, і під сонячним промінням на його голові засріблилось сиве волосся.

– Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу…

– Але ж тоді ми одірвемось ще далі від Дунаю й Русі…

– Преслава – середа цієї землі, і звідти повзуть ті змії, що жалять нас тут і ген над Дунаєм. Візьмемо Преславу – ближче буде до перемоги, а відтак і до Русі.

Князь Уліб не послухав старого воєводи, велів наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до річки Колубави, щоб там, мовляв, зібратись всією силою й битись за Преславу.

Але коли князь Уліб став із військом своїм над Колубавою, то вже пізно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загін з’явився біля Данаї. Коли князь Уліб поспішив до Данаї, заколот почався у Плисці…

І тоді одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василік Калокір довго говорив з князем Улібом про поразки в горах і на долині, нарікав на зрадливих, віроломних болгар, а далі сказав:

– Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомігши за п’ятнадцять кентинаріїв імператорам приборкати непокірних болгар. Імператор Іоанн повинен був би ще дати чимало золота князеві Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарію…

Князь Уліб замислився.

– Але ж князь Святослав і гадки не має зупинятись у Болгарії, він хоче пройти її і вдарити на Візантію. Та ти й сам, патрикію, намовляв його на це.

Василік Калокір посміхнувся.

– О, – відповів він, – тоді, коли у Великому палаці сидів божевільний Никифор і коли я був у нього василіком, я й справді не тільки намовляв, я благав князя Святослава іти на нього, бити, убити. Але ж нині в Константинополі на троні сидить не Никифор, а Іоанн Цимісхій…

– Ти знаєш його? – тихо запитав князь Уліб.

– Іоанн Цимісхій, – так само тихо сказав Калокір, – з моєї землі, із Вірменії. Це дуже сміливий полководець, переможець багатьох земель і городів у Азії й Єгипті. Про нього говорять, що краще мати його над собою, аніж ворогувати з ним. його всі знають.

– Але якщо так, то він небезпечніший для Русі… – почав і замовк князь Уліб, згадавши, що Калокір все-таки василік імператора.

Проте Калокірові й не треба було багато говорити. Він одразу зрозумів князя Уліба.

– А навіщо імператору Іоанну воювати проти Русі? Не думаю, щоб Іоанн хотів воювати й проти Болгарії. Адже все це, оцю криваву брань, затіяв божевільний Никифор. Імператор Іоанн, я переконаний, хоче тільки миру. Він хотів би, як і колишні імператори, мати любов з Руссю й Болгарією. Щоб цього досягнути, він згодився б, напевне, й на дань… Мир, тільки мир і любов! – закінчив василік Калокір.

– Мир і любов! – сказав і князь Уліб. – Як прагнуть справді люди миру й любові, як прагну цього я!