Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з ліжка, підійшла до вікна, виглянула.

Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ґанку криті, запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли за терем.

Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла жінка – в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.

Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, – він довго стояв на місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник у сінях згас.

«Щоб ще не застудилась, – подумала княгиня Ольга. – Дорога далека, у полі зимно».

Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала вода, далеко в теремі хтось закашляв.

І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ, коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля…

Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс – хотіла назбирати ягід… Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.

– Ти звідки, дівчино? – запитав він і подивився на неї.

– Я з весі Вибутської, – відповіла вона.

А сама поглянула на нього і злякалась – такий був він красень. Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.

– А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?

– Можу…

Їхала через річку – не дивилась на нього, перевезла – поглянула: високий, ставний, карі очі, темні вуси.

– Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім’я?

– Волга, князю… тільки навіщо тобі моє ім’я?

Він постояв з нею недовго на березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що приїде за нею й забере…

Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а з них вийшов князь – не той, якого вона бачила колись на річці, а інший – літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга.

– Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти до города Києва.

Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг, поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через річку.

– Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! – ніжно і зовсім по-новому вимовив князь її північне ім’я.

Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плесківської землі.

«Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його. І хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?» – запитала себе княгиня Ольга в цю пізню годину.

Вона зрозуміла, що Малуша – така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Ігор любив її…

Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада… Він та дружина – от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її…

Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились – у важкі літа князь спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, – о, як багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня… Воєводи й бояри Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли – вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало…

І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. «Мудра…» Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.

І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.

У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев’яній підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки – так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.