– Феофано! – виривається у Іоанна.

Так, увесь час, де б він не був, імператор думає про Феофано, не може забути її ласки, поцілунків, рук…

О, коли б імператор міг, він полетів би до Феофано на крилах, або, певніше, на легкій скедії, велів би повернути її до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, доживає старий Полієвкт, а його слово – це священне, непорушне слово.

Імператор Іоанн лютує на патріарха Полієвкта не тільки за Феофано. Того ранку, коли він прийшов до нього в Софію, патріарх змусив його покарати Льва Валента, домігся багатьох пільг для себе й всього духовенства. Які пільги можуть мати служники бога, коли Візантія воює, коли все золото треба віддати полководцям і легіонерам і коли хлібом слід годувати тільки тих, що завтра мають вмирати?

Нарешті імператор Іоанн свого діждався. Пізньої ночі його повідомляють, що патріарх Полієвкт помер. Іоанн Цимісхій радісно зітхає. З обіцянками патріарху можна зробити будь-що, хоч і викинути їх у Пропонтиду!

Імператор так і робить. Коли одразу після смерті патріарха Полієвкта в Константинополі збирається собор єпископів, щоб обрати нового патріарха, він сам приходить туди, сідає на троні і пропонує обрати патріархом найнижчого чина в церковній ієрархії, малописьменного ченця, схимника з Олімпійської гори Василя.

Собор єпископів спантеличений. Тут, у Софії, зібралися мужі, достойні митри патріарха, у митрополіях Азії, Єгипту, всієї імперії є єпископи-філософи, вчені, зразки благодійства.

Але Іоанн Цимісхій сидить на соборі, дивиться холодними очима на єпископів, і вони знають, що їх жде, якщо воля імператора не буде виконана. І чернець Василь обирається новим, вселенським патріархом. Віднині імператор Іоанн буде василевсом і главою над ченцем-патріархом, він може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборі Софії чи Влахерні й з Феофано.

І імператор одружується. Майбутню василісу ввели в собор Софії з покривалом на обличчі. Назустріч вийшов і накинув їй на плечі пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патріарх Василь, сам імператор Іоанн. Взявши за руку наречену, він повів її до олтаря, де стояв патріарх.

І в той час, коли патріарх клав на голови августів вінці, щоб з’єднати їх і проголосити многоліття, імператор Іоанн зробив так, як велів обряд, – підняв покривало, за яким ховалось обличчя нареченої, і всі присутні на цій урочистій церемонії побачили непривабливий, зморшкуватий лик підстаркуватої дочки покійного імператора Костянтина – Феодори.

Ніхто в соборі не міг зрозуміти, чому так зробив імператор Іоанн, коли й як це сталось. Усі ждали, що він – молодий, здоровий, дужий – візьме собі василісу до пари. Поруч із ним після смерті Полієвкта – і про це також говорили – могла стати й Феофано. А втім, всі вони, побачивши Феодору, кричали, голосили:

– Многі літа найсвятішій і найблаженнішій Феодорі!

– Многі літа василевсу Іоанну!

– Многі літа імператорам нашим!

Звичайно, ніхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборі Софії, з вінцем на голові, дивлячись на образ богородиці в куполі над олтарем, імператор Іоанн думав про Феофано.

Так, до самої останньої хвилини він не міг її забути. Ще недавно, коли живий був Полієвкт, мріяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увійде з нею в Золоту палату. Це нікого б не здивувало в Константинополі, все було готове для цього.

Але, стоячи над труною патріарха, імператор Іоанн зрозумів, що й справді Полієвкт робив мудро. Краще сидіти у Великому палаці одному вбивцеві, ніж двом. І, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох імператорів.

Іоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого – його, Іоанна? Стоячи над труною патріарха, він старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все більше полонив його душу. Звільнившись від клятви патріарху перед його труною, імператор Іоанн дав собі клятву ніколи не повертати в Константинополь Феофано і тоді ж подумав про Феодору. Вона не була красива – це знав Іоанн Цимісхій, у ній не було найменшої приваби – і це він бачив. Але вона – дочка порфірородного імператора Костянтина, вона василіса з народження, і біля неї він стає спадкоємцем слави Костянтина.

– Многі літа імператорам нашим! – кричали всі в соборі.

Недалеко від Константинополя, серед голубих просторів Пропонтиди, мов табун сірих чайок, що летіли через море, але стомились і сіли спочити, лежить дев’ять островів, які здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцевими островами.

Чудові здалеку ці острови – з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, із золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисів, тихими затоками.

Але набагато більше, ніж кипарисів, є на цих островах могил. Споконвіку імператори Візантії вивозили сюди, а найбільше на один із островів – Прот [183] , усіх тих, що були їм невгодні. Тут є монастирі з підземеллями, куди ніколи не сягає сонце, є скелі, з яких до води не долетить живою жодна істота, є затоки, яких не помітить найпильніше око… Через це імператори й закидали сюди своїх ворогів. Одних оскопляли, інших осліпляли, ще інших топили, а деякі докінчували життя в підземеллях. І ніхто, ніхто в світі про це не знав, – чудові здалеку острови, дивний Прот!