Протовестіарій Мануїл, натхнений словами єпископа, став навіть загрожувати:

– А якщо ви змусите імператора ромеїв виступити проти вас з усім своїм військом, то загинете всі в цій землі, і нікому буде навіть повідомити Русь.

Коли товмачі переклали ці слова протовестіарія і єпископа воєводам, ті переглянулись, перекинулись кількома словами, а потім воєвода Свенелд сказав:

– Марно ви, василіки, всує кличете бога і зовсім марно загрожуєте князеві і воям нашим. Тоді слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов і мир, будемо про це й говорити – ми хочемо любові й миру. Але якщо мир – то справжній мир, це ромеї кликали нас сюди, і через них тут сталась січа. Нехай імператор дасть нам день на всіх воїв живих і вбитих… Якщо хочете любові й миру – навіки ідіть з Болгарії, князь Святослав з воями своїми також згоден піти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарії, не дадуть дані, не викуплять полонених, то ми підемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не діти, яких можна лякати, а хоробрі вої, що перемагають ворогів зброєю. І нехай тоді ромеї не нарікають, а переселяються в Азію…

Василіки не знали, що відповісти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам і князеві – золото й паволоки – і повернулись до свого стану.

Увечері вони знову з’явились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою інші дари – меч і щит імператора Іоанна.

– Бути по тому! – сказав князь Святослав. – Укладемо мир!

Феофано свого досягла – для розмови з нею імператор Іоанн прийшов до Софії. Він з’явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пізнього вечора через сад Великого палацу, де їх ніхто не міг бачити, наблизились до північних воріт. етеріоти розступилися перед ними…

У соборі, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу й служби там цього вечора не правили. Софія височіла серед площі велика, схожа на гору, темна. Темно було й усередині собору, куди зайшли імператор і проедр. У кількох його куточках рівним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.

Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам’яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.

Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду – етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.

Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.

І що й казати – навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, – з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.

Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, – і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.

Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла – невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі – і Іоанн також?

– Іоанне! – вирвалось у неї гаряче, пристрасно.

Щось схоже на посмішку з’явилось на його обличчі. Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.

– Невже все це правда? – зашепотіла вона й ступила ближче до нього. – Я так тебе любила, ти присягався мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти – імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?

– Ти дуже уперта, – почав він, – якщо змусила василевса ромеїв прийти до тебе.

Феофано спробувала пожартувати:

– Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.

– Гаразд, – байдуже махнув він рукою. – Ти кликала мене – я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?

– Мене дивує, – спалахнула вона, – як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?

– Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?

– А як я могла там бути? – швидко почала вона. – Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає…