У Преславі князя Святослава зустрів кесар Борис. Помітно було, що він разом із боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрів Святослава далеко від города, на першому перевалі.

У Золотій палаті болгарських каганів, де зібрались усі боляри, визначні боїли, кметі, кесар Борис говорив:

– Я, з ласки твоєї, кесар, від боляр, боїлів і всіх, іже суть під моєю рукою, – чолом тобі б’ю, великий княже Святославе, і дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з імператорами почесний мир…

– Не за себе я укладав мир, – сказав на це Святослав, – а також і за Болгарію, хочу, аби була любов між нами, дондеже сонце сяє. А якщо ця любов буде суща, нам не страшні й імператори.

– То невже ж імператор ромеїв посміє зламати мир з тобою? – щиро здивувався кесар Борис.

– Якби я стояв під стінами Константинополя, імператор Іоанн не зламав би миру, – відповів Святослав. – Я зробив, що міг, ми умовились з імператором, що він вийде з Болгарії і йде до Константинополя, я залишаю Планину, іду до Дунаю…

– Важкі літа починаються для Болгарії, – злякано промовив кесар Борис. – На заході в нас неспокійно – мусимо боротись із комітопулами Шишманами, тут – велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потім підеш на Русь.

– Так, – сказав на це князь Святослав, – вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києві-городі. Але боюсь я за Болгарію, боюсь за людей її і тому стану на Дунаї. До того ж, осінь, кесарю, пізно вже рушати в море. А щоб було спокійно на Планині і в горах і щоб безпечно в Преславі, залишу я тут свій полк і воєводу…

– Воля твоя, – тихо сказав кесар Борис. – Знаю, як тобі важко, і не хотів би тебе утруждати, княже. Але коли так болієш за нас, залиш полк у Преславі. Хто ж буде тут твоїм воєводою?

– Воєводою буде Свенелд, перший мій муж.

– О, про воєводу Свенелда ми чули, – сказав кесар Борис. – За такого воєводу дяка тобі, княже.

Після розмови з князем кесар Борис дав на честь його обід. Тоді ожив палац болгарських каганів, засяяли вогні. Князь Святослав сидів поруч із кесарем і його жоною – василісою, ще далі, за багатьма столами, – боляри, боїли, кметі. Вони їли, пили, жваво розмовляли між собою.

А за завісами, як це робилось у Константинополі, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:

– Многі літа великому князеві Русі…

І хор співав:

– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..

Боїли кричали:

– Многі літа кесареві Борису…

І знову:

– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..

Так у співах, славослов’ї і знову у співах проминула добра половина ночі…

Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пізно. Ніч була темна, коні йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах.

Десь далеко в горах була гроза. Відлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час від часу низько над обрієм на південній, дуже темній, половині неба пробігала, як велетенська змія, сліпуча блискавка. І тоді коротку мить видно було все, як удень, – скелі, дерева, що повисали над безоднею, вузьку стежку, по якій їхали вершники, кожен камінчик і бадилину. Після цього дуже довго навкруг було темно-темнісінько, навіть звуки ставали глухішими, невиразними. Здавалось, що вершники їдуть по дну моря.

І думав князь Святослав про сварожичів, які у таку ніч сходять з неба, потай скрадаються над землею, націляються, метають перунові стріли, нічний вогонь, що пробиває скелі, палить дерева, попелить поля, стереже й людину…

А хіба не те саме робиться на землі? Небо й земля – як вони схожі! На бранях і в труді живуть люди, ворогують і миряться між собою. Якщо труд – то труд, якщо брань – то брань; так, здавалося Святославу, і повинні жити люди. Не осуджував він і чесної брані, коли люди віч-на-віч сходились у полі, щоб мечем і списом розв’язати распрю свою…

Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночі, підкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичі вночі, блукали над стомленою, темною землею. І коли всі сплять, кидали перунові стріли.

І ще знав князь Святослав, що він довго й з великим трудом іде своїм шляхом, намагається розв’язати свої сварки з імператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всі вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються діяти підступом, лжею.