Якусь хвилину він дивився захопленими очима на неї.

– Запали, Феофано, більше свічок. Так, цю, цю, іще одну, отут перед іконою. Нехай буде багато світла. Імператор спить, спить Буколеон і весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрізь. етеріоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрізь охороняють, і навіть у соборі святої Софії.

– Я дуже хотіла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумію, що діється навкруг мене.

– А що ж тут не розуміти? – байдуже спитав проедр.

– Я не пізнаю Іоанна, – швидко заговорила вона. – Колись він любив мене, – а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спільницею його, – тепер він відсахнувся від мене. Тепер, коли я опинилась у соборі, він говорить, що…

– Визволив тебе з Проту? – засміявся проедр.

– Так, він говорить це… Чому ти смієшся?

– Я сміюсь, Феофано, бо Іоанн ніколи тебе не любив, сміюсь, бо ми зробили його імператором, і це всі знають, крім нього, сміюсь, бо він думає, що обдурює нас, насправді ж ми обдурюємо його. Та ще сміюсь через те, що він уже не імператор, а труп, чуєш, тільки труп, Феофано…

– Я розумію, що він може швидко стати трупом, – згодилась вона. – Але хто це зробить? І я не розумію, хто ж буде після нього, Василю?

Він дивився на Феофано – такий, як і колись, – проедр, постільничий… Але в сяйві свічок вона в цю хвилину помітила, що в обличчі його є щось подібне до обличчя імператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинаріях, – ті ж очі, ніс, уста, підборіддя…

– Це Константинополь взнає пізніше, – близько схилившись до неї, сказав проедр. – Я знищив вже кількох імператорів. Залишається подоба імператора – горбоносий…

– Ти говориш правду, – згодилась вона, – і мусиш вбити горбоносого.

– Ми його вб’ємо разом. Дай руку, Феофано.

– Я даю тобі руку. Що ж робити, Василю? Для чого взяв ти мене з Проту? Адже він сказав, що вишле мене до Вірменії.

Проедр відповів не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборі якогось звуку. Було дуже тихо, і він сказав:

– Знаючи Іоанна й руських воїв, я певен був, що все закінчиться в Болгарії і що там Іоанн, як і Никифор, стане трупом. І я хотів, щоб тут, у Константинополі, все було напоготові. Я, ти, наші полководці, етерія.

Проедр замовк.

– Але смерть Варда Валента переплутала все, і ти, Феофано, потрапила не туди, куди він тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звідси тобі важче, ніж увійти. Вцілів і Іоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобі зараз треба їхати до Вірменії. Це краще, ніж Прот.

– Дуже далеко, мій проедре. Я боюсь за себе, за дітей…

– О ні, – спокійно відповів проедр. – Вірменія недалеко. Якщо треба, мої кораблі перетнуть море, і ти будеш тут. Іоанн не вб’є тебе, бо надіється, що ти йому ще будеш потрібна і що, коли треба, тільки ти врятуєш його. Він не вб’є і не зможе тебе вбити ще й через те, що тебе повезуть до Вірменії й там стерегтимуть не його, а мої, наші етеріоти. Що імператор Візантії, – замислено закінчив проедр Василь, – коли живі ми з тобою, Феофано! Вір мені, не стане нас – не стане й цієї імперії, бо тримається вона тільки на нас. А в мене до тебе одне прохання.

– Що саме, говори, Василю!

– Колись давно ти мені давала два порошки з Єгипту. Вони діють дуже добре – ніхто не знає, чому померли імператори Костянтин і Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.

– У мене важке й несподіване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.

– Ти повинна дати його мені, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Іоанну.

У Адріанополі князь Святослав зустрівся з братом своїм Улібом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Іоанна з Преслави, то велів князеві Улібу поряд з уграми вести кілька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец і Філіппополь, щоб зайти на ворога від заходу сонця… Там князь Уліб мав ждати й бити військо Іоанна, якщо воно спробувало б тікати до Солуні.

Князь Уліб так само, як і угри, пройшов до Філіппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Іоанна, які тікали після великої битви в долині на захід, а до Адріанополя прибув тоді, коли вже був укладений мир з ромеями.

– Ти добре воював у Родопах, – сказав князь Святослав, зустрівши брата.

– Мені дістались тільки втікачі, – зітхнув Уліб. – Шкодую, що не був я на великій брані.

– Брань була велія, – згодився Святослав, – і боюсь, що не остання…

– Чому, Святославе? – навіть здригнувся Уліб. – Адже ти уклав мир з Іоанном, ми будемо мати з греків дань, можемо іти до Дніпра, дому…

– Серце моє рветься до Дніпра, Улібе, – промовив князь Святослав, – а чи скоро ми там будемо?

– Ти щось замислив, брате?

– Що мені мислити, Улібе?! Я ішов і іду прямо, не заради чогось воював – заради Русі. Сюди прийшов, бо знав – буде спокій у Болгарії, не підуть ромеї на нас. Важко мені було й воювати з двома ворогами: проти Іоанна і кесаря Бориса.

– Але ж і Іоанн, і Борис знають, що більше брані не буде: прийшов мир.

– Не вірю я в цей мир, – сердито сказав Святослав. – Зараз мусив укласти мир, але що буде повесні – не знаю…