Та ось руські вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зі зброєю в руках, аніж загибати у вогні.

Так почався останній бій у Преславі. Зі всіх вулиць поспішали до гридниці піші й кінні ромеї. Вони поволі оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, які стояли в полі. Воїв була тисяча, далі лишилось кількасот, ще далі – кілька десятків. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупів. І це було настільки страшно, що навіть імператор Цимісхій сказав:

– Я ще не бачив, щоб хтось так помирав!

Саме тоді примчали вершники й доповіли імператору, що вони знайшли у Вишньому граді в кам’яному палаці кесаря Бориса.

Імператор Іоанн, почувши це, ні на хвилину не затримався, а, сівши на коня і взявши з собою великий загін безсмертних, помчав до палацу.

Звістка про кесаря Бориса дуже схвилювала імператора: отже, Святослав тримав його у в’язниці у Вишньому граді, а війська ромеїв наступали так швидко, що руські вої не встигли його вивезти.

«Швидше туди, швидше, – думав імператор. – Я зніму з нього кайдани, виведу з в’язниці, живий кесар Болгарії потрібен мені більше, ніж Преслава!»

Думав він і про інше. Починаючи від Аспаруха і Омартога, як це добре знав Іоанн, болгарські кесарі збирали в палацах своїх у древній столиці Плисці, а пізніше в Преславі нечувані скарби. Про ці скарби знав весь світ і, звичайно, імператори Візантії. Починаючи свої війни з болгарами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути ці скарби. Мріяв про них і імператор Іоанн. О, як потрібні були зараз золото, срібло, дорогоцінне каміння зубожілій імперії!

Але, звичайно, імператор Іоанн і гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарів вціліли, – коли князь тавроскіфів побував зі своєю ордою в Преславі, він, безперечно, забрав з собою ці скарби. А хіба не зробив би так само Іоанн? Адже скрізь – у Сирії, Єгипті, арабських землях, – скрізь, де з своїм військом проходив Іоанн, він найперше забирав скарби…

До кам’яного палацу у Вишньому граді було зовсім недалеко, і імператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетівши на подвір’я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславі, – в усіх будівлях града чулись зойки і крики, скрізь ходили з мішками легіонери.

– Де кесар? Швидше до нього! – крикнув Іоанн.

– Він у церкві! – відповіли імператору.

Разом з безсмертними імператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводі своїх боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис – у білому одязі, пурпуровому корзні, підперезаний червоним поясом, у червоних сандаліях, з цепом і гривнами на грудях. Побачивши імператора, кесар зупинився і, впавши ниць, вітав його.

– Встань, – промовив Цимісхій, – і йди сюди.

Кесар зробив кілька кроків і зупинився перед Іоанном.

– Бідний кесар Болгарії, – сказав імператор, – ти довго і багато страждав…

– Так, великий василевсе, нам усім довелося багато й довго страждати…

– Ти, кесарю, з болярами своїми зробив велику послугу, відчинивши ворота Преслави, і імперія ніколи не забуде цих ваших трудів… Але я не знав, що ти вже на волі, я думав, що Святослав вкинув тебе до в’язниці.

– Ні, імператоре, муки мої й боляр були безмежні, але я не сидів у в’язниці, а ввесь час був тут, у Вишньому граді.

– Велике щастя, що ви всі вціліли, – звернувся імператор Іоанн вже до боляр. – Я прийшов сюди, поневолені болгари, щоб врятувати вас від орд тавроскіфів, від язичника – князя Святослава, щоб визволити Болгарію, щоб жити з нею в любові й мирі, як заповідали імператори ромеїв і як того прагнули кесарі ваші…

І на знак прихильного ставлення до болгар імператор Іоанн зійшов з коня, подав руку кесареві Борису, і вони разом пішли до палацу.

Там імператор ромеїв добре поїв, випив, перепочив, а тоді запитав у кесаря Бориса:

– А як, кесарю, скарби каганів?

– Вони цілі, василевсе…

– Як? – імператор не міг приховати свого здивування. – Святослав не встиг їх забрати?

– Ні, – відповів поволі кесар Борис, – він їх не став брати.

– Проклятий тавроскіф! – скрикнув імператор Іоанн. – Вір мені, він побоявся їх брати, бо знав, що я нажену його навіть за Дунаєм і покараю, а за скарби вигадаю найлютішу кару.

Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, і нічого не відповів.

– І де ці скарби? – не вгавав імператор.

– Вони тут, у палаці, в підземеллі.

Сп’янілий від вина, імператор примружив очі.

– Кесарю Борисе, – сказав він. – Ти мені покажи ці скарби. Я хочу бачити, що ж має Болгарія?!

– Я виконаю твою волю… – згодився кесар.

Тримаючи в руках великі воскові свічки, вони сходами спустились у глибоке підземелля. Кесар Борис сам одімкнув два важкі замки, що висіли на залізних колодках, і розчинив двері. Удвох вони зайшли до підземелля й зупинились…