Так вони називали й ворота у городі: північні – Новгородськими, південні – Перевесищанськими, ті, що виходили до Дунаю, – Подольськими. Усе, як на Русі, як у Києві-городі!

За стіною й головною вулицею починався город, тут стояло кількасот будинків, невелика частина яких зроблена була з каменю. Більшість будинків, халуп, хиж побудовані були, як і по всій Болгарії, з дерева, лози, помащені глиною. А ще було чимало і землянок-бурделів, виритих просто в землі, прикритих гіллям або дерном.

Тільки ближче до Дунаю, біля воріт, що називались тепер Подольськими, так само, як і в Києві на Горі, стояли на скелях кращі будинки: з лівого боку – церква й невеликий монастир, де жив патріарх Даміан, з правого – будинки боляр і боїлів, що не збиралися нікуди виїжджати, недалеко від Перевесищанської вежі – великий будинок кметя Банка, що давно втік з дружиною до Преслави. З високої вежі цього будинку було видно в добру годину гори на заході, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кілька рукавів, линув по долині, далекий лівий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.

Посередині ж города, на рівній, утрамбованій за сотні літ тисячами тисяч людських ніг площі був торг – неодмінна частина кожного города того часу. На торзі звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купці доростольські. Кращий куточок торгу займали раніше купці з Константинополя й зі Сходу. Земля біля двох каменів, що височіли край торгу від Дунаю, була полита сльозами – там продавали рабів.

Зупинивши серед цієї великої площі коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Ні, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарські вози, в небі темніли підійняті голоблі, то тут, то там горіли вогнища, над якими висіли казани. Люди сиділи родинами, родини – селами, села – волостями. Тут були старі й малі, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, біля вогнища, лунала смутна болгарська пісня. А слухали її, спершись на списи, руські вої…

І князю Святославу, що натомився за день і мав їхати до похмурого будинку кметя, захотілося злізти з коня, сісти а чи й прилягти біля вогнища, щось, може, з’їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе – спочивати, дивитись на всіяне зорями небо, слухати пісню, яку співало вже багато голосів.

Він так і зробив. Метко зіскочив з коня, підійшов до вогнища, що горіло біля самої стіни над Дунаєм, привітався з людьми, запитав, чи не можна і йому погрітись біля вогню.

– О князю Святославе, – відповів на це літній уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожні шматок м’яса, – просимо сідати, є в нас добра смаженина…

– Маємо до неї ще й вино – є ракія [203] , а є й гроздове [204] , – додав інший, молодший, чоловік, очевидно, болгарин.

– Моля да сядь, князю! – запросила Святослава жінка.

Князь Святослав сів біля цих людей, випив вина, поїв смаженого м’яса, що пахло димком і приємно хрумтіло на зубах, вкусив свіжого хліба.

– Добра суть твоя смаженина, чоловіче, – сказав бородатому воїну князь, – а твоє вино, – звернувся він до болгарина, – аки Болгарія: пахуче, але міцне. І за хліб вам спасибі, люди!

– Добра тут земля, княже, – згодився і бородатий чоловік, – добрий і хліб її. А в мене є ще один хліб, княже…

– Який хліб?

Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хліба, що зараз уночі нагадував темну землю…

– Коли йшли ми край землі Полянської, якось увечері я помолився, просив Перуна дати перемогу на брані та й ліг спати, – почав він, помітивши, що князь пильно дивиться на шматок хліба. – А вранці прокинувся й бачу – лежить біля мого щита хліб… Де він міг взятись? Не знаю, може, й від Перуна? То вранці я вкусив сам від хліба того, дав ще й іншим воям, а оцей шматочок несу з собою… Рідний хліб, у ньому наша земля!

Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хліб й довго тримав перед собою. «Рідний хліб!» – добре сказав воїн. Хіба ж міг знати князь, чия рука зібрала, випекла і послала йому на Дунай цей хліб?!

Битва під Доростолом почалася 23 дня місяця березозоля [205] о першій годині [206] . Ще з ночі все військо імператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним півколом – від Дунаю вище Доростола й напроти самого города, півколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тільки з одного боку, від сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.

Руські вої не сиділи в Доростолі. Князь Святослав вирішив прийняти бій над Дунаєм, – нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розіб’ється той каламутний вал, який народився у Візантії, прошумів над полями Фракії й Македонії, пролетів, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рівнину. Князь Святослав і вої його не ховались і не ховаються від навали ромейського війська, якщо ж вони вийдуть через доростольські ворота до Дунаю – то тільки через їхні трупи. Ще вночі, широко розкривши всі ворота в Доростолі, князь Святослав велів своїм воєводам вивести на поле багато полків. А крім того, чимало полків чатувало пішо й кінно біля воріт города і над Дунаєм.