Але князь Святослав не повів далеко своїх воїв. Він знав, що імператор Іоанн тримає в лісках обапол полки вершників, які щохвилини могли опинитись позад них. Під Доростолом Андріанополь не міг повторитись, вої князя не могли одриватись від города-фортеці. Так вони й стали на полі, серед гори ворожих трупів.

Дванадцять разів посилав того дня імператор Іоанн своє військо на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звідки видно було все навкруг, він бачив, як невпинно ідуть вперед його таксіархії, як вони відходять. Бачив імператор і те, як після дванадцятого страхітливого наступу, коли на поле вийшли всі таксіархії, коли з боків полетіли із засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потім почепили щити на спини, дійшли до стін Доростола й зникли за його ворітьми… У цьому бою імператор Іоанн не зміг розгромити князя Святослава.

Проте він не відчував ще своєї поразки і вірив, що розіб’є Святослава. Що йому була смерть легіонерів? Полководці вже женуть нові й нові легіони з Візантії, Азії. У імператора Іоанна сил багато, позад нього скорена Болгарія, рівний шлях до Константинополя. А де візьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?

У ту хвилину, коли в Доростолі опускали ворота, на далекому плесі Дунаю імператор Іоанн побачив вітрила – то підпливали кораблі Візантії. Тепер вої князя Святослава були в кільці.

У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив він надто багато крові й сил під Преславою, може, гіркий біль краяв і краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцілів, а вся його дружина загинула під стінами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душі воєводи! Але в цьому першому бою під Доростолом він ішов уперто, так, ніби хотів одразу помститись за всіх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашніший вир, немов шукав своєї смерті.

Свенелд лежав у домі кметя біля вікна, що виходило на Дунай, біля нього стояли князь Святослав і син воєводи Лют, квола свічечка горіла на стільці біля ложа воєводи, поряд – чистий убрус, корчага з холодною водою.

– Дай мені, сину, напитись, – сказав Свенелд.

Лют подав йому корчагу, і воєвода кілька разів ковтнув.

– Тепер мені стало легше, не так пече біля серця, – промовив він.

А потім заплющив очі й довго так лежав, щось, мабуть, думав. Важко здіймались його груди.

– От і настав мій кінець, – сказав пізніше він і подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточені темними смугами, вони були дуже великі й світлі…

– Ми ще потягаємось, Свенелде, – спробував посміхнутись і підбадьорити свого воєводу Святослав.

– Ні, княже, – відповів на це Свенелд, – чую кончину, близько вже вона, і я… зараз не за цим шкодую.

Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами.

– А за чим, Свенелде?

Воєвода не відповів одразу, а подивився на темне вікно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокійним.

Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя він сходив багато світу, і, може, перед очима його проходили тепер скелясті береги далекої Півночі й холодне море, над яким він народився? Може, згадував він гарячі пустелі й городи за Ітилем-рікою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уяві його море Середземне й городи над ним, бо побував він з мечем і там?! Довго жив на світі воєвода Свенелд, і в смертну годину йому було що пригадати…

Аж ось він поворухнувся, сказав:

– Я любив і люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився і там лежать кості моїх отців… Але конунги отчизни вигнали мене і могли зробити навіки нещасливим. Що було б зі мною й ще багатьма варягами, якби не Русь… Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русі?

– Заспокойся, Свенелде, – твердо промовив князь Святослав. – Ні ти, ні твої друзі варяги не були ворогами Русі. Вони їй вірно служили…

– Так, ми вірно служили, – тихо промовив Свенелд, і ледь помітна посмішка торкнула його уста. – Ми вірно служили Русі, бо що Свіонія, коли б не було Русі?! І за те, що люди на Русі зустріли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, і хоч народився на півночі – хотів померти в Києві… А от і не довелося, за цим я і шкодую.

– Ми ще будемо в Києві…

– Ні, княже! Ви будете в Києві, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм… Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!

Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда…

Але що це? Пальці Свенелда ворухнулись і враз ослабли, рука впала долу…

– Не забуду! – промовив князь Святослав.

Воєвода не почув цього голосу. Він пішов із життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав відчинив двері й велів накрити тіло Свенелда знаменом княжим.

Це була дуже важка ніч. У бою загинуло кілька тисяч руських воїв. Кілька тисяч воїв втратив імператор. Коли настала ніч, тихо відчинились одні з воріт Доростола, біля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пішли в поле, щоб узяти з собою покалічених, стогони яких долітали звідти, і щоб віддати землі чесні тіла вбитих.