І руські вої пробились до ріжка острова, вийшли на скелі.

За Дніпром світало. На темному небі стояли зорі. У цю передсвітанкову годину вони горіли ще яскравіше, ніж уночі, променисті, світлі, ясно-зелені, аж палахкотіли, переливались, мінились високо вгорі. А край неба вже поволі прорізалась сіра смужечка, дуже швидко вона почервоніла, ніби налилась кров’ю, далі порожевіла, зблідла і нарешті набралась сили, засвітилась, послала поперед, як гонців своїх, проміння світанку.

Уся земля, здавалося, заніміла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорі було чисте й спокійне, Дніпро велично котив до моря води свої – такі спокійні, що в них, як у дзеркалі, відбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Дніпра, в затоках і плавнях, – тільки солов’ї там співали й співали, задихаючись від пристрасті й любові.

Зі скель, що височіли над островом від півночі, князь Святослав бачив, як із-за Дніпра владно йде світанок, і глибоке зітхання вирвалось у нього з грудей.

Жити, о, як хотів жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скільки б ще могли боротись за рідну землю князь Святослав і його вої!

Але як жити далі, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки – шість чоловік, от скільки їх із двох тисяч дійшло до ріжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Дніпром, а перед ними – купа озвірілих печенігів, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи.

У світанковому промінні, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене від злості обличчя печеніга, що видалось йому знайомим. Ні, князь не помилився, – з кривою шаблею в руці там тупцював і щось кричав на своїх воїв печенізький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Він розумів, хто привів сюди печенігів і хто послав на нього кагана Курю.

– Скажи, собако! – крикнув він зі скелі. – Скільки грецьких золотників одержав ти за наші душі?

Куря нічого не відповів Святославу, він вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелі, і ті справді рушили вперед.

Так прийшла смертна година князя Святослава. Він подивився навкруг. Скеля, на якій вони стояли, круто обривалась над дніпровими водами. Там внизу – прірва. Крок, кинутись вниз – і тільки бризки полетять по каменю. Кінець, смерть.

Та чи личить воїну, а тим більше князю Русі, бодай у найстрашнішу годину накладати на себе руки? Смерть у бою – чесна смерть, самогубець – боягуз, по покону руських людей такого й після смерті жде вічне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Бождаром, Микулою, отроками і по їхніх очах побачив, що вони думають, так само, як і він. Що ж, коли смерть, то нехай в бою…

Із мечем у руці князь Святослав ступив наперед, і за ним пішли ще п’ятеро. Вони йшли проти сотні ворогів, але не боялись їх, не боялись смерті, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода і князь Святослав бились так, як ніколи. Їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав…

Але і один він все ішов уперед – з мечем у правій руці, з щитом у лівій. Якийсь печеніг підскочив збоку до нього й перебив ліву руку – князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кілька стріл разом впилися в його груди, але князь київський ішов далі.

І тільки на одну мить зупинився Святослав. Він став, високо підняв голову, дуже блідий, широко розплющеними очима подивився вдалину…

Там, на голубому плесі Дніпра, він побачив лодії… О, коли б ці лодії були тут, коли б вої, які сидять там на веслах, знали, що робиться на острові?! Але на лодіях нічого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому…

Ще крок уперед ступив князь Святослав і раптом, як зламаний спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

І ця смерть князя Святослава була настільки велична, що зупинила навіть печенігів. Довгу хвилину вони стояли на місці, ніби не вірили, що сталося. Потім кинулись вперед, почали рубати мертве тіло Святослава…

Але в цей час хтось із них подивився навкруг і закричав тривожно, перелякано:

– Лодії… Лодії!

І всі вони поглянули вдалину, на пониззя. А потім стрімголов побігли зі скелі, перестрибували через трупи, поспішали до берега, де паслися їхні коні. Сідали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Дніпро й тікати у поле.

На далекому плесі, ніби вони висіли між небом і водою, вимальовувались лодії руських воїв.

Поранений у голову, з посіченим тілом, Микула лежав під скелею, не міг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось.