Шрифт:
Князеві Святославу віддавали погребову почесть так само, як і всім далеким і близьким його предкам – князям антським, полянським, – по закону й покону руському.
На високу кручу острова Григорія, до священного дуба, під яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодію князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квітами, на носі зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами і там поклали тіло князя Святослава, покрили його знаменом.
Усі знали й розуміли – князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодії все, що лишилось від нього. Але князь Святослав живий і житиме, на своїй лодії він підійметься в небо і порине в світ інший – безжурний, радісний, де у вирії цвітуть сади, де Перун викрешує блискавиці, де живуть чудові діви.
Це – важка й довга дорога. Може бути, князеві Святославу доведеться на коні мчати між товкучими скелями, які розходяться дуже рідко, й то тільки на мить, може, йому доведеться в цій далекій дорозі битись зі злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небесні ріки й платити перевізнику за переправу. Він сам, нарешті, мусить їсти, пити, хтось мусить і допомогти князеві у цій дорозі…
Так помер князь київський Святослав.
У лодію князя Святослава вої поставили корчаги, наповнені зерном, олією, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову білому півневі й кров’ю його покропив лодію. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гілля, клали дрова до лодії…
Над островом лунав спів:
Ой не стало Святослава, князя нашого не стало. Горе Києву-городу і всім землям нашим настало, Що зібрався князь Святослав у далеку дорогу, Склав білі руки на грудях, витягнув швидкі свої ноги… Ой устань, княже, устань, – ні, не встане Святослав, не встане; Ой поглянь на нас, – ні, не погляне Святослав, не погляне; Ой їде наш князь, їде князь у далеку дорогу, Помолись же за нас, не забудь нас біля Перунового порога…У руках жерця з’явилась довга головешка. Він доторкнувся нею до сухого багаття, і по ньому зміями побіг вогонь. Одразу ж днище лодії, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострі світлі язики… Дим піднявся над ріжком острова, кількома струмками покотився над Дніпром.
– Слава! Слава князю Святославу! – народився крик.
Це була урочиста година. Дим одкотився, і вся лодія була тепер в огні. Лодія князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вічного моря…
– Слава! Слава князю Святославу!
І як це бувало перед боєм, воїни вдарили мечами об щити, загриміли сулицями, копіями, сокирами. Дудки щосили заграли, загриміли бубни, накри. І багатьом з тих, що дивились на лодію, здавалося, що встав князь Святослав, стоїть на лодії, веде її в безмежні простори.
Під скелею лежав з глибокою раною на голові, все це бачив і плакав воїн Микула.
Із Доростола імператор Іоанн Цимісхій їхав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кілька днів затримався в Преславі.
Тут імператор із своїми полководцями радився, як їм через гірські клісури спуститись в долину, до Фракії. Зробити це було нелегко – вже починалась осінь, і в клісурах ревіли запінені ріки, здалеку там було чути грім і луну обвалів.
Проте не тільки це турбувало імператора і його полководців. Скрізь у горах блукали загони непокірних болгар, десь праворуч від перевалів стояв із чотирма своїми синами й великим військом комітопопул Шишман – лютий ворог Візантії. Імператор і його полководці, побоюючись своїх ворогів, домовились, що частина легіонів піде праворуч від головного шляху, частина – зліва, сам же імператор з безсмертними посуватиметься посередині.
Не боялись нікого імператор і його полководці тільки в Преславі. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно після урочистих входин до Преслави імператор велить забрати у Вишньому граді всі скарби каганів, навантажити їх на колісниці й поставити біля них сторожу. Він же велить, щоб колісниці посувались у горах одразу за ним, за безсмертним.
Усі ці дні до імператора Іоанна добивався кесар Болгарії Борис. Імператор всіляко ухилявся від розмови з ним. Одного разу кесареві, що прибув з своїми боїлами, сказали, що імператор виїхав до легіонів у гори. Іншим разом – що він хворий, ще раз – що він не має часу говорити.
Нарешті імператор Іоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тоді, коли всі скарби болгарських каганів лежали вже на колісницях і коли сам імператор мав вирушати з Преслави.
Імператор Іоанн прийняв кесаря Бориса в Золотій палаті, де колись приймали давні кагани. Імператор сидів на позолоченому троні Симеона, по обидва боки від нього й позаду стояли полководці. Кесар Борис увійшов у палату в кесарському своєму вбранні й вклонився імператору ромеїв.
– Великий василевсе, – сказав він, – я прибув сюди, щоб подякувати тобі і всім полководцям за визволення Болгарії.