– Чи всі?

Купці відповіли:

– Ні, не всі, бо з нами разом зі своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Цареві мужі перезирнулись.

– Княгиня Ольга?.. Але ж у Києві князь Ікмор?

– Був у Києві великий князь Ігор, а не Ікмор, але він помер, – відповіли купці. – З нами ж приїхала його жона і велика княгиня руська Ольга.

Цареві мужі розгубились. Вони мали загад від єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодіях з Русі. Вони ретельно оглянули лодії й переписали всіх мужів, але не зважали на жінок, – хіба мало гостей приїжджає до Константинополя із жонами, сестрами чи рабинями?!

І тільки тепер вони побачили сувору, літню вже жінку, що сиділа на одній із лодій у темному одязі, з червоним корзном на плечах. Цареві мужі вклонились їй, але не знали, як діяти.

Тому вони вирішили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообіцяли, що швидко принесуть їм грамоти й пришлють інших мужів, які одведуть їх у монастир Мамонта, і, швидко збігши з лодій, попрямували до воріт, зникли за стінами города.

Але ні вранці, ні за весь довгий день до лодій, на яких приїхала з купцями своїми й слами княгиня Ольга, ніхто з царевих мужів не прийшов. А без їхнього дозволу самі вони не мали права зійти на берег.

Настав вечір, княгиня Ольга сиділа на своїй лодії й дивилась на Константинополь. У місті було темно, тільки на ріжку півострова світились вогні, вогні горіли й на лодіях, які стояли на Суді. Вгорі висіло темне небо з безліччю зірок, яких вона не бачила в Києві.

І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого міста?

Проте наступного ранку все нібито налагодилось. Тільки стало світати, до лодій знову прийшли цареві мужі. Вони навіть пробачились, що не змогли прийти напередодні, бо в місті, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всім вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготовані вже були й покої: по чотири купці на келію, жони – по дві в келії, а княгині Ользі – келія з спочивальнею і сіньми.

І ще цареві мужі повідомили, що купці руські можуть одержати тут же, в монастирі, місячне [94] , а сли – слябне [95] , дали їм дві дощечки, на одній із яких записані були імена купців, а на другій – послів, а разом з ними й княгині Ольги.

Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась і сказала царевим мужам:

– Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землі – з послами своїми, купцями, почтом. І не просто я приїхала, а до імператора на розмову.

– Наші сли в Києві сповістили нам, – відповіли мужі, – що після того як князя Ікмора вбили німці, на Київському столі сидить син його Сфендослав.

Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою:

– Я жона князя Ігоря, якого вбили не німці, а який загинув у своїй землі, володію Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Святослава і приїхала від себе й нього говорити з імператорами. Чи приймуть вони мене?

– Імператора Костянтина, – відповіли мужі, – немає нині в Константинополі, коли він повернеться – не знаємо. Як тільки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купців торгувати, послів – ждати. Місячне купцям, а послам слябне готове.

Ще мужі додали:

– Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись Константинополь, ми допоможемо їй і покажемо все, що її цікавить.

Стоячи біля одвірка і тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга – дуже бліда й стомлена, що, може, було наслідком довгої дороги, а може, й іншої якоїсь причини, – сказала царевим мужам:

– За те, що прийняли мене, слів моїх і купців, – імператору ромеїв спасибі. Спасибі й за те, що даєте місячне купцям, – візьмуть вони його по надобі. Що ж до слябного – то ні я, ні сли не маємо в ньому потреби. Не убогі суть князі київські, і якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до імператора.

Закінчивши, княгиня додала:

– А доки імператора вашого, як ви кажете, немає, я справді подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на Суді.

Так і пішли цареві мужі. Купці ж руські, сли та й княгиня Ольга розійшлися по своїх келіях.

Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарішого з купців, Воротислава, й почала з ним розмову.

– Так що ж, – звернулась до нього княгиня Ольга, – чи готуються купці наші йти на торг? А якщо підуть, то нині чи завтра?

Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею і, звівши темні брови, говорив:

– Не відаємо, матінко княгинє, що й робити. Учора, коли почули ми про торг, і нині, коли побачили, як цареві мужі розмовляють з тобою, не знаємо, як торгувати, що продавати?

– А ви їм нічого й не продавайте.

– Як, матінко княгинє? А де ж подіти наші хутра, мед, віск?

– Я купую у вас всі ваші добра, – сказала княгиня. – І не по тій ціні, яку скаже єпарх, а по нашій, руській. Знайте, не скривджу вас. Тут, – вона показала на келію, – моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купці мої нехай не йдуть на торг.