І тільки тоді, коли до трону було зовсім близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

Але логофет мовчав, мовчали всі в палаті. На їхніх очах під урочистий спів хорів, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став підійматись вгору, хитнувся на одному місці, зупинився. Тепер імператор Візантії був вище всіх у цій палаті. Він, здавалося, повис у повітрі, а позад нього, на стіні камори, видно було лик Христа.

– Імператор жде слова! – прошепотів логофет.

– Від роду руського і всіх князів його ми прибули сюди, щоб імати любов со царем гречеським совершенну на всі літа…

В урочистій тиші логофет, що мав біля себе товмача, проказав голосно слова княгині Ольги.

– А на знак любові нашая принесли ми цареві грецькому дари наші, просимо їх прийняти на многі літа…

Хори в каморі заспівали:

– Многі літа імператорам, многі літа!

А в цей час наперед вийшли купці й сли й стали класти перед троном імператора дари…

Тут, у Золотій палаті візантійських імператорів, звикли вже до дарунків послів різних земель, і здавалося, нічим уже не могла здивувати імператора княгиня з якоїсь північної суворої й холодної землі після послів із Єгипту, Аравії, Вірменії і ще дальших земель. Усі ждали, що це будуть дуже звичайні, а може, й убогі для Золотої палати дари.

Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русі є що показати у Візантії і що княгиня Ольга знала, що привезти і чим здивувати імператора ромеїв.

Купці з Русі поклали перед престолом імператора хутра горностаєві – такі білі, що від них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорні, як небо вночі, рівні, блискучі, ось витягнулось хутро ведмедя – страшне й грізне, ось заколихались цілі низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрів, а там соболів і ще якихось дивних звірів.

У Золотій палаті було дуже тихо, без знака імператора ніхто тут не міг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цій тиші стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум – всі переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки київської княгині.

Та це був тільки початок. Коли одійшли одні купці, що несли хутра, їх місце заступили інші, на килими і мармур почали сипатись разки горючого каменю [102] , поруч із ним лягла ціла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб’ячого зуба… У Магнаврі чувся шум від речей, що падали на підлогу, від стримуваного дихання людей…

А купці вже несли на руках і поклали перед самим престолом імператора, що невідомо коли опустився на поміст, обковані золотом, викладені перлами, прикрашені емалями й камінням, що вилучали проміння, меч, шолом, золотий щит – вироби кузнеців золота з Києва й Родні.

Імператор Костянтин дивився на дарунки княгині Ольги, і блиск його очей, руки, що вп’ялися в поручні престолу, свідчили, що він, як і всі присутні в Золотій палаті, дуже вражений тим, що сталось, що він не ждав таких щедрих і коштовних дарів. Однак імператор, як належало його особі, намагався не виказати своїх почуттів, а тому стримано й холодно велів логофету сказати північній княгині, що він дякує за дарунки і приймає їх як знак любові і дружби, які здавна існували й мусять існувати між імперією і Руссю.

А потім швидко, так швидко, що княгиня і її сли навіть не помітили, світло в каморі, де стояв трон імператора згасло, і він сам зник, ніби його й не було.

Церемонія у Золотій палаті закінчилась…

Але весь прийом у Великому палаці ще не був закінчений. Тільки імператор Костянтин зник із Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили різні урядовці. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстиніана, де ждала імператриця.

Із Золотої палати до Юстиніана було зовсім недалеко, якась сотня кроків – через Левзіак, або й ще ближче – через галерею Сорока мучеників і Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсім іншим, довгим, шляхом – через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотої руки, триклін 19 акувітів, – безконечними переходами, галереями, нарешті через внутрішній іподром палацу.

Це робилось, звичайно, навмисне. У всіх палатах, галереях, переходах, на колонах і арках, які вони минали, почеплені були чудові тканини, стояли золоті, емалеві й срібні амфори й вази, скрізь висіла зброя – мечі, кольчуги, щити, а в багатьох місцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царські одежі…

Коли б хтось із осіб, які супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився і повів їх не цим шляхом, а через інші палати й галереї, – гості з Русі здивувались би, побачивши бідність і убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели приміщеннями, куди знесли багатство не тільки Великого палацу, а й всього Константинополя. І це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомі разом з нею.

Так вона потрапила нарешті до палати Юстиніана – однієї з кращих палат у Великому палаці. Високу стелю, звідки через вікно потоками лилося світло, підтримували колони із зеленого мармуру, по якому кращі майстри висікли схожі на мереживо найтонші узори; над колонами зроблені були мусії, що зображували імператорів колишніх і їхні подвиги.

В кінці палати, як і в Магнаврі, на високому, вкритому пурпуровими килимами помості стояли два позолочені крісла, в одному з яких – посередині – сиділа імператриця Єлена, а праворуч від неї – невістка її, дружина імператора Романа – Феофано.