– Слухаю, матінко княгинє, – зітхнув Воротислав. – Які збитки! Збитки матимеш, княгинє!

Княгиня Ольга подивилась у вікно на Суд, де, як ліс, стояли лодії з усього світу.

– Не заради заробку приїхали ми сюди, – закінчила вона, – а заради добра й тиші землі Руської… Роби, як сказала.

Наступного ранку на подвір’ї монастиря Мамонта зацокотіли колісниці, закричали й почали кликати на торг руських купців цареві мужі.

Але трапилось те, чого мужі не ждали й не могли ждати. Руські купці вийшли до них, привітались, порозмовляли, а потім сказали, що не мають потреби їхати на торг, бо всі їхні товари вже продані.

Цареві мужі, серед яких, звичайно, було чимало й торговців і які надіялись з допомогою єпарха за безцінь придбати те добро, яке лежало на лодіях і яке вони самі бачили на власні очі, були дуже збентежені, скривджені в своїх користолюбних намірах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати ці коштовні речі, а для імператора та його двору.

– Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополі?

– А ви запитайте про це в княгині, – відповідали руські купці.

Тоді цареві мужі подалися до княгині. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужі сіли й довго ждали під стінами келії. їм сказали, що княгиня одягається. Сонце підіймалось усе вище й вище, починало припікати. Мужам сказали, що вона снідає.

Аж тоді, коли сонце стало в ранній обід, княгиня вийшла з келії. Мужі рушили до неї, почали скаржитись, що руські купці порушують всі закони імперії, не хочуть торгувати.

– А вони вже поторгували, – відповіла їм на це княгиня, – я закупила в них усе їхнє добро.

– Але торг у Константинополі, – не вгавали мужі, – мусить іти через єпарха, за його згодою.

– Я купила у моїх купців все добро ще на морі, а не на константинопольському торзі. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Суді.

Що могли сказати цареві мужі?

– Я хотіла би бачити Константинополь, – сказала княгиня. – Де мої купці і сли? Хто з нами поїде, цареві мужі? І по п’ятдесят будете нас пускати чи, може, по більше? Ну, говоріть, невже боїтесь такої моєї раті?

Тепер імператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русі до столиці імперії. Знав він і те, як зійшла княгиня Ольга на берег, як відмовилась від слябного, як не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всі їх добра.

Усе це, а особливо остання витівка княгині Ольги, дуже роздратувало імператора. Від єпарха Льва він знав, які чудові хутра привезли купці з Русі, і хотів, як про це також домовився з єпархом, купити ці хутра для себе.

– Північна княгиня, – говорив імператор Костянтин у своїх покоях у Великому палаці, звертаючись до паракимомена [96] Василя, – дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зуміємо її повчити й навчити. Я хотів би, Василю, щоб княгині показали всі багатства Нового Риму, а вже потім ми її приймемо у Великому палаці.

І день за днем чиновники імператора водили княгиню в собор Святої Софії, у церкви на Влахерні, двічі на імператорському дромоні її возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу і велич Константинополя.

Чиновники не тільки возили її, а й повчали:

– Імператор Костянтин незабаром повернеться до столиці й, ми надіємось, прийме княгиню руську… Проте у Великому палаці існує церемоніал, якого мусять додержуватись усі, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемоніалом усіх послів, які йдуть на прийом до імператора, супроводжують тільки окремі особи, і коли імператор дає дозвіл на прийом, посла вводять до зали під руки, і він, зайшовши до зали й побачивши імператора, мусить впасти перед ним ниць… А далі вже все буде зроблено, як скаже імператор.

Крокуючи площею Августеона поряд із царевими мужами, княгиня Ольга слухала ці слова й говорила:

– Я би хотіла, щоб ви, мужі, переказали імператору, що я прибула сюди не як посол. Я – руська княгиня і хочу прийти до імператора із жонами мого роду, а також із слами своїми… Я б хотіла також сказати, що твердо стою на ногах і не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палаці, тримали під руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слід падати ниць. Отже, це стосується й імператора ромеїв.

Імператору Костянтину переказали це, але він був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколішки.

Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.

В світі ще котилась і ширилась слава про міцну, непереможну Східну імперію, величну Візантію, багатий Константинополь, але насправді це була не така вже міцна імперія, зовсім не велична Візантія, не такий багатий і Константинополь.

Греки Східної імперії називали себе законними спадкоємцями Риму, імператори Візантії хвалились своїм походженням від Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.