тю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я лю-

бив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його

сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанкуз нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашля-

ли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь пова-

гою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було

оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все,

що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна

заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під то-

полею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розпові-

дати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною

в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу

острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з

задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать-

ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком

порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого

замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся

навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому по-

версі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та сало-

пи. Старі баби вилізли звідти в такому непривабливому вигля-

ді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж

себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жор-

стокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх

нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей,

що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в міс-

ті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будин-

ків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали пали-

цями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі.

Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової

ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1

мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-

ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч

цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне,

спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лиша-

ючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував се-

ред негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями

і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-

лених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-

це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці

кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-

вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне

та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї

колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали,

що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці,

але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг

достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір

та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками най-

неймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в

тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрім-

ливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі

похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою ско-

са поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на

аристократичних жебраків із замку,— місто їх не визнавало,

та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: во-

ни воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а

не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед

цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-

зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-