цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але

спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суво-

ре, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать

невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед

ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й

озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях:

мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на ко-

ліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і,

може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік —

над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх

моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для

мене поглядом.

— Ти пам'ятаєш матусю? — питав батько.

Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як ін-

коли, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й

міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я па-

м'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і

сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею

в останній рік свого життя.

О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, моло-

да й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі,

я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими

очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої за-

гадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений

любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце,

прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені зда-

валося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу

ласку.

Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високої похмурої лю-

дини, в якій я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь

зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку

руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчу-

вав, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами

стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива,

і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри-

вало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою.

Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований

хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість,

що він мусить, але не може

зайнятися мною, мусить лю-

бити мене, та не знаходить цієї

любові в своєму серці, ще

збільшувала його неприязнь

до мене.

Йому наговорили всі, що

я поганий, зіпсований хлопець,

і він все більше й більше сто-

ронився мене. А я це почував.

Інколи, сховавшися в кущах, я

стежив за ним, я бачив, як він

ходив по алеях, все прискорю-

ючи кроки, і глухо стогнав від

нестерпної душевної муки. То-

ді моє серце спалахувало жа-

лістю й співчуттям. Одного ра-

зу, коли, стиснувши руками

голову, він присів на лаву й за-

ридав, я не витерпів і вибіг з

кущів на доріжку, піддавшись

палкому бажанню кинутись на

шию батькові. Але, почувши

мої кроки, він підвів голову,

суворо глянув на мене й оса-

див холодним запитанням:

— Чого тобі?

Мені нічого не потрібно бу-

ло. Я швидко повернувся, со-

ромлячись свого пориву, боя-

чись, щоб батько не прочитав

його на моєму збентеженому

обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем

і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.

Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вона

відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про

мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами

високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-