стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою

могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-

ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-

ки жовтців, кашки й фіалок.

Нема нікого,— сказав один з хлопців, що були зі мною.

Сонце заходить,— промовив другий, дивлячись на сон-

це, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти

на вікно і заглянути всередину каплиці.

Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом

втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.

Іди геть, бабо! — крикнув на нього старший з нашої

армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на

його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона

міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою ціка-

вістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув

усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-

кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була

позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,

вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-

вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік

замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що

ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані

павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в

кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-

гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку

яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-

ляються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-

ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що

і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну

річ поряд з престолом.

Попівська шапка.

Ні, відро.

Навіщо ж тут відро?

Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.

Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-

вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.

Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за

раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-

гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,

глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-

лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів

під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.

Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-

летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-

ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-

новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне

розп'яття.

Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою

цікавістю і співчуттям.

Ти підійдеш? — спитав він тихо.

Підійду,— відповів я також тихо, набираючись сміли-

вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-

ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі

хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-

лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-

личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з

темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася

геть.

1 Кадило — церковна річ.

На мене напав судорожний страх.

Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-

мінь.

Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись під-

няти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-

нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-