– Ви помиляєтесь, пане. Цей будинок належить американському посольству.

– Мій друг був американець.

– У будинку живе американський консул Конде-Джонс.

– Давно?

– Вже півроку.
– Він поглядав на мене так, ніби я був несповна розуму.

– А міг би я побачити цього пана?

– Вам призначено зустріч?

– Ні. Але я американський громадянин, і мені потрібна його порада.

Привласнивши собі американське громадянство, я несподівано викликав у чоловіка довіру.

– В такому разі ви можете побачитися з паном Конде-Джонсом відразу, якщо хочете. У нього саме приймальні години.

Він відчинив хвіртку, чемно - мабуть, через моє «американське» громадянство - впустив мене й провів до вілли.

Біля порожнього басейну перед віллою в одному з крісел із світлого дерева сидів чоловік. Він курив, трохи відхиливши назад голову, ніби підставляв обличчя слабким променям сонця.

Він не чув, як ми підійшли.

– Пане Конде-Джонс...

Той перевів погляд на нас і всміхнувся.

– Цей чоловік, пане, хоче з вами поговорити. Він американець.

Конде-Джонс підвівся. Він був невеликий на зріст, кремезний. Чорне, зачесане назад волосся, великі сині очі, вуса.

– Чим я можу вам допомогти?

Він сказав це по-французькому, без найменшого акценту, і так лагідно, що мені аж потепліло на серці. Вираз, який він ужив, означав не просту ввічливість, а тактовну уважність до мене. Принаймні саме це я почув у його голосі й інтонації. До того ж у мене вже так давно ніхто не питав: «Чим я можу вам допомогти?»

– Я хотів поцікавитись про одну річ,- пробурмотів я.

Шофер тим часом пішов, і тут, біля цього басейну, мене охопило якесь дивне відчуття.

– Про що саме?- - Він доброзичливо дивився на мене.

– Я сказав неправду... Я сказав, що я американський громадянин...

– Американський чи ні, любий друже, яке це має значення?..

– Я хотів спитати, хто жив у цій віллі раніш.

– Раніш?
– Він обернувся й голосно гукнув:

– Поле!

Шофер з'явився відразу, ніби ховався десь зовсім поруч, за деревом чи за муром.

– Принесіть нам чогось випити.

– Зараз, пане консуле.

Конде-Джонс жестом запросив мене сісти в одне з крісел із світлого дерева, а сам сів поруч. Шофер поставив біля нас тацю з двома склянками жовтуватої рідини. Пастіс? [Розведений водою анісовий лікер] Конде-Джонс зробив великий ковток.

– Я вас слухаю.

Він, мабуть, був задоволений, що має нагоду з кимось поговорити. Напевно, обов'язки консула в Ніцці не дуже його обтяжували, лишалося багато вільного часу, і його треба було чимось заповнити.

– Раніш я бував тут досить часто. Тут жило одне подружжя... Ті люди називали себе власниками будинку.

Я не міг, звичайно, розповісти йому про все. Існування Сильвії я від нього приховав.

– Як було їхнє прізвище?

– Ніли. Він - американець, вона - англійка. Вони їздили на вашій машині, тій, що стоїть перед входом.

– Це не моя машина,- відповів Конде-Джонс і одним духом допив свій пастіс.
– Коли я приїхав, вона тут уже була.

Але потім той автомобіль зник. Щоразу, підіймаючись на пагорб Сім'є, я сподівався побачити його край тротуару перед віллою. Але його не було. Якось я навіть подзвонив біля хвіртки, щоб переконатися, що у віллі справді нікого немає. Ніхто не вийшов. Так я зрозумів, що Конде-Джонс виїхав, забравши автомобіль з дипломатичними номерами, і ніхто його в Ніцці ще не замінив. Пізніше, завдяки тому щиту на мурі з балюстрадою, я довідався, що вілла американському посольству вже не належить і що скоро її, можливо, не стане зовсім.

Востаннє я зустрівся з Конде-Джонсом одного вечора в квітні. Я лишив йому свою адресу, і він надіслав мені невеличкого люб'язного листа, в якому запрошував мене в гості й повідомляв, нібито має намір розповісти про віллу «Шато-Азюр» щось таке, що, як він писав, може мене зацікавити.

Він сидів у тому самому кріслі, що й під час нашої першої бесіди, біля басейну, дно якого було вкрите пожовклим листям та сосновими шишками. А втім, Конде-Джонс, певно, нерухомо просидів там від самого початку виконання своїх «дипломатичних функцій», як він сам висловлювався, трохи глузуючи з себе. Бо хоч посадою консула можна й пишатися, а все ж таки було неясно, в чому ті його «функції» в Ніцці полягають. Він розумів, що ця посада в нього остання, що сюди його «вислали» і він сидітиме тут до самої пенсії.

І ось цей час настав. Після двадцяти років сумлінної служби при посольстві Сполучених Штатів у Франції Конде-Джонс мав повертатися до Америки. Він хотів, щоб я прийшов сьогодні й узяв папери, які мене цікавлять, а також для того, щоб, як він потім сказав, «обмити» його від'їзд.

– Завтра я від'їжджаю,- промовив Конде-Джонс.
– Я залишу вам свою адресу у Флориді. Якщо будете в Америці, радо з вами зустрінуся.

Він мені симпатизував, хоч відтоді, як я вперше подзвонив у ґратчасту хвіртку вілли «Шато-Азюр», ми зустрічалися всього три чи чотири рази. А може, я просто був єдиний, хто порушив його «дипломатичну» самотність у Ніцці.