Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?

– Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.

Ніл насупив брови.

– А що робити?
– провадив я.
– Найняти сейф у банку?

– Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.

– За штамповку?
– Ніл не зрозумів цього слова.

– Ми б його продали,-мовив я.
– Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...

Ніл задумливо дивився на діамант.

– Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.

Я знизав плечима.

– Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.

– Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.

– Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сильвія.

Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:

– Запрошуємо до нас на каву.

А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.

Сильвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.

– Божевільні!
– кинув Ніл.
– Їм аби швидше!

Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.

– Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають на службу...
– Потім звернувся до мене: - А вам не доводилося служити в якійсь конторі?

Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:

– Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!

Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом «Шато-Азюр».

– Цю назву віллі дав мій батько, - сказав Ніл.
– Він збудував її перед війною.

Його батько? Це мене трохи заспокоїло.

Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац «Тріанон» і здалася мені розкішною.

– Барбаро, будь ласка, каву.

Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.

Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів'яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.

– Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,- промовив він.

Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.

– Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи.
– В його голосі наче почулися щирість і сум.
– За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?

Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.

– А ваш батько й досі тут живе?
– запитав я в Ніла.

– Мій батько помер.

– Пробачте...

Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.

– Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...

Сильвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились - так наче він злякався, що Сильвія побачить щось підозріле.

– Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.