Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сильвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?

Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.

– Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз...
– Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сильвію якомога далі від дверей.
– Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.

Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: «Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?..»

_ Мій батько помер двадцять років тому,- мовив Ніл.
– Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною...
– Він стенув плечима й показав поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки.
– Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.

– А де ж ви живете решту часу?
– поцікавилася Сильвія.

– У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл.
– Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.

Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.

Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сильвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.

Згодом мова зайшла знову про «Південний хрест». Ніл звернувся до Сильвії:

– То ви справді бажаєте продати свій діамант?

Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сильвії. Я вирішив, що це - всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сильвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.

– Так, ми хотіли б його продати,- озвався я.

– Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.

Ніл говорив вочевидь серйозно.

– Ви не матимете з ним клопоту,- промовив я заспокійливо.
– Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...

– Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,- сказала Сильвія.
– Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.

– Скільки ви за нього хочете?
– промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей...

– Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,- сухо сказав я.
– У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.

– Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,- озвалася Сильвія.

– Ван Клееф?
– перепитав Ніл.

Це гучне ім'я змусило його замислитись.

– Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку!
– заявила Сильвія.

Барбара Ніл холодно посміхнулась:

– Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.

А я подумав: «Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?»

– Я міг би знайти для вас покупців,- знов проказав Ніл.
– Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?

Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.

– Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав?
– тихо запитав я.

– Звичайно.

– Хочете чогось випити?
– запропонувала Барбара Ніл.

Я кинув погляд на Сильвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сильвію і тихо спитав:

– Гадаєте, вона спить?

– Так.

Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:

– Щодо діаманта... Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.

– Справжній.

– Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля.
– Він помітив у моїх очах тінь недовіри.
– Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися.
– Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше.
– Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, - це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так... Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?