– Дивно. Дуже дивно.

– Нічого не вдієш.

Це був ніби сон. Чому Сильвія не сказала мені правди? Пригадую навіть, вона носила обручку.

– Сильвія тільки вдавала, що ми одружені. Для неї це було питання самолюбства. А я... Я повівся, як боягуз. Треба було одружитись...

Я мусив глянути правді у вічі: цей чоловік був зовсім не такий, як тоді, сім років тому. В ньому вже не залишилось нічого від тієї самовпевненості й брутальності, що робила його бридким. Тепер це було, навпаки, втілення покори й лагідності. Навіть руки його стали іншими. І ланцюжка на зап'ястку він уже не носив.

– Якби ми одружилися, все було б інакше.

– Ви так гадаєте?

Він говорив ніби не про Сильвію, а про когось іншого, і тепер, через сім років, усе це мало для нього зовсім не той сенс, що для мене.

– Вона не змогла пробачити мені такого боягузтва. Сильвія кохала мене... Я був єдиний, кого вона справді кохала...

Його сумна усмішка вразила мене так само, як і сумка, що її він носив через плече. Ні, я розмовляв оце не з тим, кого зустрічав, кого знав на берегах Марни. Може, він забув дещо з минулого чи, зрештою, переконав себе, що деякі події 3 невеселими наслідками просто ніколи не відбувалися? Мені дуже захотілося труснути його.

– А ваші плани відкрити ресторан і басейн біля Шенв'єра, на острові?
– Я підвищив голос і нахилився до нього ближче.

Але моє запитання анітрохи його не спантеличило, він і далі тільки сумно всміхався.

– Не розумію, про що ви?.. Ви ж бо знаєте, я здебільшого клопотався материними стайнями. У неї було два рисаки, що брали участь у перегонах на іподромі, у Венсені...

Він говорив так щиро, що я не наважувався йому заперечити.

– Ви ж бачили отого типа, що вантажив до фургона пальта та куртки? Так от, він грає на перегонах. Я думаю, люди ніколи не зрозуміють коней...

Може, він глузує з мене? Навряд. У нього зроду не було почуття гумору. А неонове світло ще дужче підкреслювало вираз утоми й суму на його обличчі.

– Кінь завжди лишатиметься для людини загадкою... Скільки я його не відраджую, а він однаково грає, хоч ніколи й не виграє... А ви? Ви фотограф, як і тоді?
– Коли він промовив останні слова, в його голосі почулися металеві нотки-як і тоді, сім років тому...-Я не дуже добре тоді зрозумів, що за фотоальбом ви хотіли видати.

– Я хотів сфотографувати всі відомі пляжі в околицях Парижа,- сказав я.

– Річкові пляжі? І саме для того й оселились у Варенні?

– Саме для того.

– Але ж там немає пляжу!

– Ви так гадаєте? Ба ні, там є пляж.

– Одначе у вас, здається, зовсім не було часу фотографувати?

– Був, був... Я навіть міг би показати вам кілька знімків, якби ви схотіли...

Наша розмова втрачала сенс. Дивно було, що ми висловлювалися саме так - не відверто, натяками.

– Так чи інак, а я, мушу сказати, довідався там багато повчального. Це був для мене добрий урок.

Моє зауваження не викликало в нього ніякої реакції. Хоч я висловив його досить агресивним тоном. Я правив своєї:

– У вас теж, здається, спогади про все це лишилися неприємні?

Але я враз і пошкодував за свою вихватку. Мої слова ніби відскочили від нього, й він і далі дивився на мене з сумною усмішкою.

– У мене не лишилося жодних спогадів,- відповів нарешті він. І подивився на годинник.
– За мною скоро заїдуть. Шкода. Я хотів посидіти з вами ще... Але, сподіваюся, ми ще зустрінемось...

– Ви справді хочете мене бачити?

Мені стало моторошно. Я б не так розгубився, коли б він зостався таким, який був сім років тому.

– Так. Я хотів би час від часу з вами зустрічатись і згадувати про Сильвію...

– Гадаєте, це потрібно?

Як би ми розмовляли про Сильвію? Не знаю, чи тепер, через сім років, він не плутає її з котроюсь іншою... Звичайно, він, мабуть, дещо пригадує (скажімо, те, що я був фотограф), як ото декотрі старі люди, майже втративши пам'ять, пригадують окремі уривки з минулого: свій день народження й святковий стіл, слова колискової, яку їм співали в дитинстві.

– Ви не хочете розмовляти про Сильвію? Затямте собі, що...

Він гупнув кулаком по столу, і я вже приготувався до погроз і навіть шантажу, як тоді, сім років тому...

– Затямте собі як слід: цього б не сталося, коли б ми одружились... Не сталося б ніколи. Вона кохала мене... І хотіла тільки, щоб я довів, що її кохаю. А я був на це нездатний...

Переді мною сидів покаянний грішник; я слухав його й думав про те, що був до нього несправедливий. Він говорив плутано, не завжди зрозуміло, але загалом змінився з часом на краще. Тоді, сім років тому, на такі слова він був нездатний.