– Мені здається, ви помиляєтесь,- озвався я.
– Але байдуже. У всякому разі, намір у вас був гарний.

– Я зовсім не помиляюсь!

І він знову гупав, мов п'яний, кулаком по столу. Я вже побоювався, що в ньому раптом прокинеться ота його брутальність і злість. На щастя, в цю хвилину до нас підійшов водій автофургона й поклав йому на плече руку. Він обернувсь і завмер, так наче не впізнав водія.

– А... Зараз... зараз поїдемо...

Ми підвелись, і я провів їх до фургона, що стояв перед кінотеатром «Форум». Він відчинив дверцята, за якими рядами висіли шкіряні пальта.

– Вибирайте.

Я стояв і не рухався. Тоді він заходився перебирати пальта сам. Він знімав їх із , плічок, оглядав, знову вішав на місце.

– Оце має вам підійти.

Він простяг мені пальто разом із плічками.

– Мені пальто не потрібне,-сказав я.

– Потрібне. Візьміть... Зробіть мені приємність.

Водій чекав, спершись на автофургон.

– Приміряйте.

Я взяв пальто й надяг його. Він оглядав мене уважно, мов кравець на примірці.

– Не тисне в плечах?

– Ні. Але, кажу ж вам, мені воно ні до чого.

– Візьміть, зробіть мені приємність. Прошу вас...

Він сам застібав на мені ґудзики. А я стояв нерухомо, мов манекен.

– Вам дуже личить. Моя перевага в тому, що в мене широкий вибір великих розмірів...

Я не опирався, аби тільки швидше його позбутись. Я не сперечався. Я тільки хотів, щоб він нарешті поїхав.

– Коли щось виявиться не так, ви зможете його обміняти. Я буду на тому самому місці, на бульварі Гамбетта, завтра після обіду... А втім, я залишу вам свою адресу.

Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.

– Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас...

Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:

– Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте... Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий... Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сильвії... А вона кохала справді тільки мене... Ми ще про неї поговоримо, еге ж?
– Він оглянув мене з голови до ніг.
– А пальто вам дуже личить.

Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.

До «Форуму» на дев'ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із таким відчуттям, наче лишив позаду якусь небезпеку.

Може, вона була в занедбаному фасаді «Форуму»? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв'єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни...

Я подивився на візитну картку:

Фредерік Вількур,

агент-посередник

Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: «Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83».

Я вирішив піти додому пішки й рушив по бульвару Віктора Гюго. Ні, не слід було заводити з ним розмову...

Коли я побачив його вперше, він важко ступав Англійською набережною, через плече в нього теліпалася невеличка шкіряна сумка, і в мене не було Жодного бажання з ним розмовляти. М'яко світило осіннє сонце, була неділя, і я сидів на терасі кафе «Квіні». А він - там, на набережній - раптом зупинився й припалив сигарету. Потім на мить завмер, і нас розділяв тільки потік автомобілів. Якби він перейшов на зелене світло через вулицю, то опинився б якраз навпроти мене. А може, він і далі стояв би нерухомо, вже звечоріло б, і в сутінках його постать чітко вимальовувалася б, як у китайському театрі тіней, на тлі ще ясного неба й назавжди закарбувалася б такою в моїй пам'яті.