Він говорив так, ніби звертався до нижчої істоти, а я в цей час не міг відвести очей від ланцюжка в нього на руці. Якщо «велика справа», на яку він натякав, була в дусі цього браслета з грубими ланками, то вона навряд чи сягала далі сякої-такої торгівлі американськими автомобілями.

– Він не потребує твоєї допомоги,- сухо озвалася Сильвія.

Ми перетнули дорогу, вийшли на берег, і якраз навпроти будинку Вількур штовхнув угору шлагбаум із написом: «Вілла «Фредерік». Приватний понтон 14, Англійська алея».

Його мати обернулася до мене:

– Ви побачите чудовий вид на Марну! Я впевнена, вам закортить його сфотографувати.

Ми спустилися на кілька сходинок, вирубаних у скелі, яка через свій червоний колір здалася мені наче штучною, і ступили на дуже широкий понтон із тентом у білу й зелену смужку. Тут стояв стіл, накритий на чотирьох.

– Сідайте отам,- запросила мене пані Вількур.

Вона вказала мені на місце, з якого було добре видно Марну і протилежний берег. Сама сіла ліворуч від мене, а Сильвія з чоловіком на краях столу: Сильвія ближче до мене, а Фредерік Вількур - біля матері.

Чоловікові у білій куртці довелося двічі пройтись од вілли до понтона, щоб принести нам закуски та великий таріль із заливною рибою. Стояла спека, і він добре упрів. Щоразу, коли йому потрібно було за чимось іти, Вількур кидав:

– Жюльєне, будьте обережні, як переходитимете дорогу, щоб не потрапили під машину!

Але Жюльєн не звертав на ці поради жодної уваги й човгав собі далі.

Я роздивлявся навколо. Тент захищав , нас від сонця, що відбивалося в нерухомій зеленій воді Марни й надавало їй прозорості - як тоді, коли ми з Сильвією виходили з пляжу. Навпроти - Шенв'єрський пагорб, біля його підніжжя з зелені виринали великі кам'яні будинки. Вздовж берегів - сучасні чепурні вілли. Я чомусь гадав, що в них живуть колишні розпорядники паризького критого ринку.

Понтон із тентом, де ми обідали, був, безперечно, найбільший і найшикарніший з-поміж усіх понтонів в окрузі. Навіть той, що належав ресторану «Блакитний метелик» і стояв метрів за двадцять праворуч, мав вигляд скромніший. Так-так, понтон вілли «Фредерік» являв собою дивний контраст усьому навколишньому краєвиду з вербами, завмерлою водою, берегами й рибалками з вудочками.

– Вам подобається цей краєвид?
– запитала пані Вількур.

– Дуже.

Дивне враження: мені здавалося, мовби ми обідаємо на клаптику Лазурового берега, перенесеного в сільську глушину. Це як із тими середньовічними замками, що їх каліфорнійські мільярдери перевозять по каменю до своєї країни. Скеля поруч з понтоном нагадувала мені про бухточку біля Кассіса. А тент над нами був не менш величний, ніж тенти Монако на знімках В. Веннемана. До того ж він викликав спогад про ресторан «Лідо» у Венеції. Це моє враження ще більше посилилось, коли я помітив, що до понтона пришвартовано катер «Кріс-Крафт».

– Це ваш?
– звернувся я до пані Вількур.

– Та ні... Синів. Він, телепень, розважається тим, що катається на ньому по Марні, хоч це й заборонено.

– Не сердьтеся, мамо...

– Хай там що, а плавати на катері все одно не можна, бо тут повно мулу.

– Ти помиляєшся, Сильвіє,- заперечив Вількур.

– Це справжнє болото. Коли вам закортить прокататися на водяних лижах, то вони загрузнуть у баговинні, як у смолі, і ви залишитесь посеред Марни...
– Вона промовила ці слова різко й подивилася на Вількура з викликом.

– Ти кажеш дурниці, Сильвіє... По Марні можна чудово кататись і на катері, й на водяних лижах.

Його зачепило за живе. Він вочевидь дуже пишався своїм «Кріс-Крафом» і тому повернувся до мене.

– Їй більш до вподоби ходити на отой жалюгідний пляж, де вже геть усе розвалюється.

– Ну що ви!
– заперечив я.
– На вареннському пляжі нічого не розвалюється, і мені він дуже подобається.

– Справді?
– Він перевів погляд з мене на Сильвію, потім знов на мене, так наче злякався, що ми змовились.

– Ні, катер - це просто безглуздя,- заявила пані Вількур.
– Тобі треба його позбутись.

Вількур нічого не відповів, тільки мовчки курив сигарету. Він образився.

– А які ще пляжі ви знайшли в цих місцях?
– поцікавилась пані Вількур. Відблиски сонця на воді сліпили їй очі, і вона наділа великі чорні окуляри.
– Ви ж бо шукаєте для своїх фотографій саме їх, річкові пляжі?

Пишна зачіска, чорні окуляри й віскі, яке вона пила за обідом, надавали їй вигляду типової американки з курорту в Іден-Року. Була тільки певна різниця між нею та тим, що тут нагадувало про Лазуровий берег: скелею, катером і критим понтоном. Пані Вількур зливалася з берегом Марни і навіть сама була схожа на цю річку. Може, своїм хрипким голосом?

– Так, я шукаю річкові пляжі,- відповів я.

– Коли я була маленька, я ходила на пляж он туди, в бік Шеллі... Пляж у Гурне-на-Марні... Його називали «Маленький Довіль». Там був пісок, навіси...

Отже, вона росла тут?

– Але ж тепер там нічого немає, мамо,- сказав Вількур, знизавши плечима.

– Ви там не були?
– запитала мене пані Вількур, не звертаючи на сина уваги.

– Ще ні.

– Я певна, той пляж іще є.

– Я теж,- з викликом промовила Сильвія, дивлячись чоловікові просто в очі.