– А-а... так, мені не можна його губити... Це подарунок від мого чоловіка.

Ці слова вона промовила якось невпевнено. Переодягнувшись в одній з кабін, вона вийшла в квітчастому парео [коротка пляжна спідниця (франц.)] і з великою пляжною сумкою через плече.

– У вас гарне парео,- сказав я.
– Непогано було б сфотографувати вас у ньому тут, на пляжі, або на Марні, де понтони. Чудовий би вийшов знімок...

– Ви так гадаєте? Парео ж носять на Таїті.

– Так, на Таїті, але тут, на березі Марни, воно має особливо чарівний вигляд...

– Отже, ви хочете, щоб я вам позувала?

– Дуже хотів би.

Вона всміхнулась. Ми вийшли з пляжу на шосе, що тяглося вздовж Марни, й рушили просто його серединою. Жодного автомобіля. Жодної людини. Світило сонце, навкруги панувала тиша та спокій, тішили око м'які кольори блакитного неба, зеленуватих верб і тополь. Навіть води Марни, звичайно важкі й повільні, цього дня були такі легкі, що в них відбивались і хмари, й небо, й дерева.

Ми перейшли через Шенв'єрський міст і попростували далі дорогою, що була обсаджена платанами і звалась Англійською алеєю.

Річкою пропливав човен. Човен оранжевого чи, скоріше, майже рожевого кольору. Вона взяла мене під руку й підвела до узбочини, ближче до води, щоб подивитися на той човен.

А тоді показала на віллу за огорожею:

– Я живу тут... із чоловіком...

І все ж таки мені стало мужності запитати в неї, чи ми побачимось іще.

– Я завжди буваю коло басейну з одинадцятої до першої дня,- відповіла вона.

Вареннський пляж був, як і напередодні, безлюдний. Вона засмагала поблизу білих кабін-роздягалень, а я шукав, під яким ракурсом усе це сфотографувати. Хотілося убгати в кадр і трамплін, і кабіни, й ресторанну терасу з альтанкою, і береги Марни. Заважало те, що річку та пляж розділяла дорога.

– Шкода, що все це не розмістили просто на березі,-промовив я.

Вона мене не почула. Може, задрімала, але за темними окулярами та солом'яним капелюшком цього не видно було. Я сів поруч і поклав руку їй на плече.

– Ви спите?

– Ні.
– Вона скинула окуляри, подивилася на мене ясними очима й усміхнулась.
– То як, сфотографували пляж?

– Ні ще.

– Ви довго працюєте...
– Тримаючи в руках склянки з апельсиновим соком, вона взяла губами соломинку. Тоді простягла одну склянку мені, і я також випив.

– Я запрошую вас до нас на обід,- сказала вона.
– Якщо ви не проти познайомитися з моїм чоловіком і свекрухою.

– Я вам дуже вдячний.

– Може, це знадобиться вам у роботі.

– Ви живете тут цілий рік?

– Так. З чоловіком і свекрухою.
– В її очах раптом відбилася задума й покора.

– Ваш чоловік тут працює?

– Ні, мій чоловік нічого не робить.

– А свекруха?

– Свекруха? Вона держить у Венсені та Енг'єні рисаків... Вас цікавлять коні?

– Я на них не дуже розуміюся.

– Я теж. Але якщо це зацікавить вас як фотографа, то вона залюбки поведе вас на іподром.

Рисаки... Я згадав про те, що В. Веннеман для свого альбому фотографував у Монако старт гонок на Гран-прі, а також про те, як гарно мчали вздовж порту автомобілі... Тут, на березі Марни, я знайшов паралель цій спортивній частині альбому. Що доповнить потрібну мені атмосферу краще, ніж рисаки та бігові дрожки!

Коли ми ступали безлюдною дорогою вздовж річки, вона взяла мене під руку, та щойно попереду показалася вілла, одійшла вбік.

– Вам справді не буде нудно в нас на обіді?

– Навпаки.

– Якщо відчуєте, що стає нудно, то будь-якої хвилини зможете сказати, що вас жде робота.

Вона подивилась на мене якось дивно і так лагідно, що я аж розчулився. У мене було таке враження, наче ми вже ніколи не розлучимось.

– Я розповіла їм, що ви фотограф і хочете зробити альбом Варенни.

Вона штовхнула хвіртку. Ми перетнули невеличкий лужок і опинилися перед масивним будинком, збудованим в англо-нормандському стилі. Потім ступили до вітальні, стіни якої були обшиті темним деревом, а крісла та канапа були обтягнені шотландською тканиною.

Розчинилися засклені двері, ввійшла жінка в пляжних штанях і легкою ходою рушила до нас,- висока, років шістдесяти, буйне сиве волосся.

– Моя свекруха,-сказала Сильвія,-пані Вількур.

– Не називай мене свекрухою. Від цього слова аж нудить.

Вона мала хрипкий голос і говорила з ледь відчутною вимовою паризького передмістя.

– Отже, ви - фотограф?

– Так.

Вона сіла на канапу, а ми з Сильвією - в крісла. На низенькому столику перед нами стояла таця з аперитивами.