– Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!

– Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?

У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.

– Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.

– Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.

– Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур.
– Покажете мені той ваш «Південний хрест».

– Завтра, мамо?

– Завтра.
– Вона задумливо похитала головою.

– Ходімо, Рене,- сказав Вількур.
– Треба поглянути, як там посувається робота.
– Він підвівся і став переді мною.
– Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сильвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...

Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сильвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.

Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.

Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сильвії:

– Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.

– Зараз...

Сильвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.

– Може, нам краще сісти на сонечку?
– озвалася до мене пані Вількур.

Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?

– І які ж будуть ваші фотографії?
– запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості.

– Чорно-білі,- відповів я.

– Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.

Ця категорична думка мене здивувала.

– А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню.
– Якусь хвилю вона мовчала.
– Береги Марни - це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя... Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.

Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.

– Може, ви перебільшуєте?
– спитав я.

– Зовсім ні... Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.

– Спробую,- пообіцяв я.

– На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне... Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти... Це - місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу...
– Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось.
– Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни... Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв'єрі... Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа...

Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос...

– Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з'являвся... Він тих людей знав... І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях...

Сильвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.

– Рада була з вами познайомитись.

Тоді поцілувала в чоло Сильвію.

– Піду спочину, дитино моя.

Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.

– Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.

– Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими...
– Слово «похмурими» вона вимовила підкреслено на паризький лад.

– Дивна жінка,- сказав я до Сильвії.

Ми сиділи на краю понтона, і Сильвія притулилася щокою до мого плеча.

– А мене ти теж назвеш дивною жінкою?