Тієї ж миті я голосно закричав і відпустив свою жертву.

Щось хруснуло в моїй лівій руці: один з туарегів, викручуючи цю руку назад, вивихнув мені плече.

Коли мене, так міцно зв’язаного, що годі було поворухнутися, два білі привиди несли коридорами, я знепритомнів.

Бліде місячне сяйво линуло хвилями крізь велике відчинене вікно моєї кімнати. Поряд з канапою, де я лежав, стояла маленька біла постать.

— Це ти, Таніт-Зерга? — прошепотів я.

Вона притулила палець до вуст.

— Тихіше, це я.

Спробував підвестися на своєму ложі, але гострий біль пронизав плече. Згадалися події другої половини дня.

— Ой, маленька, якби ти знала!

— Я знаю, — сказала вона.

Я був кволіший за дитину. Страшенне збудження поступилося місцем цілковитій нервовій депресії. До горла підкотився гіркий клубок.

— Якби ти знала, якби ти знала!.. Забери мене, маленька, забери мене!

— Говори тихіше, — сказала вона, — за дверима чатує білий таргієць.

— Забери мене, врятуй мене! — повторював я.

— Для цього я й прийшла, — сказала вона просто.

Я подивився на неї. На ній вже не було тієї гарної туніки з червоного шовку; тіло обгортав простий білий гаїк [59] , одна пола його прикривала голову.

— Я теж хочу піти звідси, — прошепотіла вона. — Давно хочу піти, щоб знову побачити Гао, оселю на березі ріки, сині камедні дерева, зелену ріку.

І додала:

— Відколи я опинилася тут, мрію про втечу, але я надто мала, щоб самій іти через велику Сахару. Досі я не наважувалася говорити про це нікому з тих, хто потрапив сюди. Всі вони тільки й думали про неї. А ти, ти хотів її вбити.

Я глухо застогнав.

— Ти страждаєш, — сказала вона, — вони тобі зламали плече.

— Принаймні вивихнули.

— Покажи.

З безмежною ніжністю вона торкнулася мого плеча своїми маленькими тендітними ручками.

— За дверима чатує білий таргієць, — сказав я. — Яким же шляхом ти дісталася сюди?

— Оцим, — показала вона рукою на вікно.

Цей чотирикутний синій отвір навпіл перетинала зверху вниз чорна смужка.

Таніт-Зерга підійшла до вікна. Я бачив, як вона стала на підвіконня; в її руці зблиснув ніж; вона перерізала канат над одвірком, і його верхній кінець з сухим шурхотом осів на плити підлоги.

Вона повернулася до тлше.

— Тікати, тікати, — повторив я. — А яким шляхом?

— Оцим, — вона знову показала на вікно.

Я схилився над ним, гарячково вдивляючись у темну прірву, де були ті невидимі скелі, на яких розбився маленький Кен.

— Цим шляхом? — сказав я, здригнувшись. — Звідси до землі двісті футів!

— А канат має двісті п’ятдесят, — відповіла вона. — Це міцна, надійна линва, я щойно поцупила її в оазисі. Його використовували, щоб валити дерева. Він зовсім новий.

— Спуститися на ньому, Таніт-Зерга?! А моє плече?

— Я спущу тебе, — рішуче відповіла вона. — Помацай лише мої руки, які вони міцні. Звичайно, я не втримаю тебе на руках. Але дивись: обабіч вікна — мармурові колони. Пов’язавши одну з них цим канатом у два скрути, я легко спущу тебе, не відчувши твоєї ваги.

Вона додала:

— Окрім того, дивись: через кожні два фути я нав’язала вузли, які дозволять час від часу зупиняти спуск, щоб відпочити.

— А ти? — запитав я.

— Коли ти опинишся внизу, я прив’яжу канат до колони й наздожену тебе. А якщо він намуляє долоні, я перепочину на вузлах. Не бійся: я дуже спритна. В Гао в дитинстві я вилазила на камедні дерева, майже такі ж високі, як ця скеля, щоб вийняти з гнізда маленьких туканів. Спускатися легше.

— Якщо навіть спустимося вниз, то як вийдемо звідси? Ти ж знаєш: навколо вали.

— Ніхто не знається на цьому, крім Сегеїр-бен-Шейха і, можливо, Антінеї.

— Отже?

— Отже… є ще верблюди Сегеїр-бен-Шейха, якими він послуговується під час своїх подорожей. Я відв’язала одного з них, найміцнішого, привела сюди вниз, дала йому багато трави, щоб досхочу наївся і не ревів, коли ми втікатимемо.

— Однак… — я все ще вагався.

Вона тупнула ногою.

— Що однак?.. Лишайся, якщо хочеш, якщо боїшся, а я втечу, хочу знову побачити Гао, сині камедні дерева, зелену ріку.