Таргієць підняв портьєру. Йдучи за ним, я опинився в кімнаті Антінеї.

Ця величезна кімната була водночас і світлою і дуже темною. Тоді як праву частину, де була Антінея, затоплювало світло лампи, сконцентроване абажуром, ліва частина залишалася у темряві.

Ті, хто бував у мусульманських оселях, знають, що таке «гіньйоль» — це завішена килимом квадратна ніша в стіні на висоті чотирьох футів від долівки. До неї ведуть дерев’яні сходинки. Я здогадався, що така ніша зліва від мене, й увійшов туди. Кров гупала в скронях. Але я був цілком спокійний. Звідти я все бачив і чув.

Я опинився в кімнаті Антінеї. Нічого особливого, крім великого розкішного килима, в ній не було. Стеля поринала в темряві, але численні різноколірні ліхтарі кидали на блискучі тканини та хутра м’яке, розсіяне світло.

Антінея курила, розкинувшись на лев’ячій шкурі. Коло неї стояли срібна таця й глечик. Гірам-Руа, припавши до її ніг, нестямно лизав їх.

Білий таргієць мов укопаний стояв перед нею, приклавши одну руку до серця, другу до чола — у позі, що означала вітання.

Не дивлячись на нього, Антінея суворо запитала:

— Чому ви впустили гепарда? Я сказали, що хочу лишитися на самоті.

— Господине, він звалив нас з ніг, — покірно відповів білий таргієць.

— Отже, двері не були зачинені?

Таргієць мовчав.

— Забрати гепарда? — запитав він.

Але в його погляді, зверненому на Гірам-Руа, який злобно дивився на нього, вгадувалося сподівання на негативну відповідь.

— Якщо вже він тут, то залиш його, — сказала Антінея.

Вона нервово тарабанила своєю маленькою срібною люлькою по таці.

— Що робить капітан? — запитала вона.

— Він пообідав з апетитом, — відповів таргієць.

— Він нічого не казав?

— Домагався зустрічі зі своїм товаришем, другим офіцером.

Антінея затарабанила ще дужче по маленькій таці.

— І більше нічого не казав?

— Ні, господине, — відповів таргієць.

Маленьке чоло Антінеї зблідло.

— Іди поклич його, — сказала вона владно.

Вклонившись, таргієць вийшов.

З величезним хвилюванням слухав я цей діалог. Отже, Моранж, Моранж… Невже це правда? Виходить, я був несправедливий, засумнівавшись у ньому? Він хотів бачити мене й не міг!

Я не відривав очей від Антінеї.

Це була вже не та гордовита й насмішкувата володарка, якою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Золотий юреюс не прикрашав її чоло. Ані браслета, ані персня. На ній була лише широка парчева туніка. Чорне хвилясте волосся вільно спадало на тендітні плечі й голі руки.

її гарні вії стали ще синішими. Трагічна складка кривила її божественні вуста. Не знаю, радів я чи сумував, спостерігаючи за цією, такою страдницькою, новою Клеопатрою.

Припавши до ніг Антінеї, Гірам-Руа не зводив з неї довгого покірного погляду.

Праворуч від мене в стіні було вмонтоване величезне орішалкове дзеркало, що кидало золотисті відблиски. Раптом Антінея підвелася й стала перед ним. Я побачив її голою.

Видовище прикре й прекрасне! Як поводиться жінка перед дзеркалом, гадаючи, буцім вона сама, жінка, що очікує мужчину, котрого хоче покорити!

Шість курильниць, розставлених у кімнаті, розливали свої невидимі пахощі. Випари ароматичних масел Аравійської пустелі, виповнюючи повітря, розпалювали мою чуттєвість… Обернувшися до мене спиною, Антінея, струнка, наче лілея, дивилася на себе в дзеркало, усміхаючись.

У коридорі приглушено залунали кроки. Антінея вмить прибрала недбалу позу. Такою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Треба було побачити це перевтілення, щоб повірити в нього!

До кімнати за білим таргійцем увійшов Моранж. Вів також був трохи блідий. Але особливо вразив мене вираз глибокого спокою на його обличчі, яке, здавалося, я добре знав. Та відчув, що ніколи, ніколи не розумів цієї людини.

Він стояв перед Антінеєю з таким виглядом, ніби й не помічає, що вона запрошує його сісти.

Вона дивилася на нього усміхаючись.

— Ти, мабуть, здивований, — сказала нарешті, — що я покликала тебе так пізно.

Моранж і бровою не повів.

— Ти добре подумав? — запитала вона.

Моранж широко всміхнувся й нічого не відповів.

Я бачив, яке зусилля зробила Антінея, щоб зберегти усмішку, й захоплювався тим, як добре ці обоє володіють собою.

— Здогадуєшся, чому я покликала тебе? — провадила вона. — Аби повідомити тобі дещо, чого ти не сподівався почути. Не звіритись тобі, що ніколи раніше не зустрічала чоловіка такого, як ти. Протягом усього твого перебування тут ти виявляв єдине бажання. Пам’ятаєш яке?