— Просив у вас дозволу, — сказав Моранж, — перед смертю зустрітися зі своїм другом.

Коли я почув ці слова, не знаю, яке з двох почуттів пронизало моє серце — захоплення чи розчуленість: захоплення тим, що Моранж звертався до Антінеї на «ви», розчуленість від його єдиного бажання.

Антінея дуже спокійно провадила:

— Я й покликала тебе, щоб сказати: можеш його побачити. Навіть більше. Можливо, ти ще більше зневажатимеш мене, коли переконаєшся, що досить було вчинити опір, аби підкорити своїй волі Антінею, яка досі сама всіх підкорювала. І все ж я вирішила: повертаю вам обом свободу. Завтра Сегеїр-бен-Шейх виведе вас за п’ятий вал! Ти задоволений?

— Так, — відповів Моранж, глузливо усміхаючись. Антінея дивилася на нього.

— Це дасть мені змогу, — вів далі він, — краще організувати наступну експедицію в ці місця. Безумовно, я неодмінно повернуся сюди, щоб засвідчити вам свою вдячність. Проте цього разу, щоб віддати великій цариці належні почесті, попрошу мій уряд виділити мені двісті чи триста європейських солдатів і кілька гармат.

Антінея дуже зблідла. Вона підвелася.

— Що ти кажеш?

— Я кажу, — холодно провадив далі Моранж, — що я це передбачав. Спершу погрози, потім — обіцянки.

Антінея підійшла до нього. Схрестивши руки, він дивився на неї з глибоким співчуттям.

— Я зроблю так, що ти помреш жахливою смертю, — сказала вона нарешті.

— Я ваш бранець, — відповів Моранж.

— Ти зазнаєш таких мук, яких навіть уявити собі не можеш.

Моранж так само спокійно і з сумом повторив:

— Я ваш бранець.

Антінея металася по залі, наче звір у клітці. Приступивши до мого друга, вона, не тямлячи себе, вдарила його в обличчя.

Він з усмішкою приборкав її; звівши докупи її маленькі кулачки, він стиснув їх міцно й ніжно.

Гірам-Руа загарчав. Здавалося, що він зараз кинеться на нього. Але холодний гіпнотичний погляд Моранжа зупинив гепарда.

— Я накажу вбити твого товариша на твоїх очах, — прошепотіла Антінея.

Мені здалося, що Моранж зблід ще більше, але це тривало лише мить. А тоді промовив словами, шляхетність і проникливість яких мене вразили.

— Мій товариш — мужня людина. Він не боїться смерті. І я певен, що віддасть їй перевагу перед життям, здобутим ціною, яку ви пропонуєте мені.

Сказавши це, він випустив кулачки Антінеї. Вона була страшенно бліда. Я відчував, що з її вуст зараз зірвуться фатальні слова.

— Послухай! — вигукнула вона.

Якою гарною була Антінея у своїй зневаженій величі, в своїй красі, що вперше виявилася безсилою.

— Послухай, — провадила вона. — Послухай. Востаннє. Адже ключ від дверей цього палацу в моїх руках, зрозумій, що твоє життя в моїй верховній владі. Подумай про те, що ти дихаєш, доки я кохаю тебе. Подумай…

— Я все обдумав, — сказав Моранж.

— Востаннє, — повторила Антінея.

Обличчя Моранжа було таким напрочуд спокійним, що я вже не бачив його співрозмовниці. Не лишалося нічого земного у цьому цілковито зміненому обличчі.

— Останній раз, — надламаним голосом вимовила Антінея.

Але Моранж не бачив її.

— Тоді будь вдоволений, — сказала вона.

Вона вдарила у срібний дзвінок. Увійшов білий таргієць.

— Іди.

І Моранж вийшов з високо піднятою головою.

Антінея в моїх обіймах. Я пригортаю до свого серця не горду, зарозумілу сластолюбицю, а тендітну нещасну й зневажену дівчину.

Вона була у такому стані прострації, що навіть не здивувалася, побачивши мене коло себе. Її голова лежить у мене на плечі. Немов блідий молодик серед чорних хмар, то виринає, то потопає в пишному волоссі маленький яструбиний профіль. Її теплі руки конвульсійно стискають мене… О, трепетливе людське серце…

Хто б міг опиратися таким обіймам посеред цих чудових пахощів у нічній пітьмі! Відчуваю, що зрікаюся сам себе. Чи це мій голос шепоче:

— Все, чого ти зажадаєш, усе, що накажеш, усе зроблю, все.

Мої почуття загострилися. Моя закинена голова спочиває на маленькому трепетному й ніжному коліні. Клубочаться хмари пахощів. Мені враз здається, що золоті ліхтарі на стелі починають гойдатися, немов велетенські кадила. Чи це мій голос повторює, наче уві сні:

— Все, чого зажадаєш, все зроблю.

Майже навпроти мого обличчя — лице Антінеї. В її величезних зіницях промайнув загадковий вогник.

Трохи далі помічаю зіниці Гірам-Руа, в яких спалахують блискавки. Поряд з ним — маленький каїрський столик з золотим орнаментом на голубому тлі. На ньому — дзвінок, яким користується Антінея, щоб покликати слуг. Ось важкий срібний молоток, яким вона щойно вдарила, молоток з дуже довгим держаком із чорного дерева… Цим молотком маленький лейтенант Кен заподіяв смерть…

Більше не бачу нічого.