Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.

Рука Ле Межа лягла мені на плече.

— Зараз, — пробурмотів він тихо. — Зараз.

Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.

— Можете наблизитися, панове, — сказав Ле Меж.

Жестом він звелів трьом туарегам відступити на кілька кроків.

— Ви щойно просили мене, — заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, — дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?

Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.

Моранж глухо скрикнув.

Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма — вузька внизу і ширша зверху — переконувала нас у цьому.

Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, — це надавало йому вигляду прямокутного сабо.

Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.

— Можете прочитати, — сказав він просто, але все ще тихим голосом.

Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.

Там були прості слова, написані великими круглими літерами.

«Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року».

Я скочив на ноги й скрикнув:

— Майор Рюссель!

— Тихше, тихше, — промовив Ле Меж. — Тут ніхто не має права підвищувати голос.

— Майор Рюссель, — повторив я, мимохіть скорившись наказові, — той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?

— Це він, — підтвердив професор.

— І… де ж тепер майор Рюссель?

— Він тут, — відповів Ле Меж.

Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.

Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.

Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.

Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.

— Сер Арчібалд Рюссель, — прошепотів Ле Меж.

Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.

Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.

— Це мумія, мумія, — нарешті заговорив він.

— Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.

— Власне кажучи, ні, — погодився Ле Меж. — Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.

Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.

— Це бронза, — прошепотів я. — Це не людське чоло. Це бронза.

Ле Меж знизав плечима.

— Це людське чоло, — категорично заявив він, — а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал — чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у «Крітії». Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.

Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.

— Орішалк, — провадив далі Ле Меж. — Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки [32] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином — орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.