Шрифт:
Мрія часто читає уві сні тексти, іноді пише неоковирні вірші. Цей - єдиний, який вона згадає й запише, коли прокинеться:
За мить ейфорії на кінчику голки, за хмари, що ковзають по очах, За руки, зі слідом непевним наколки, за крила пташині, що тліють в свічках Віддати не варто й зрізаних нігтів з правиці тієї великої сили, Що враз пригинає коліна до ліктів й дає кострубаті пластмасові крила. Хижак нападає безжально на сонце - Ікару й не снилась така перемога Скривавлене пір`я на межах віконця - тунель завузький, заширока дорога. Кристали очей - захлинулася бабка, поверхня води цю коштовність з хітину Несе обережно. Свідомість кульбабки ширяє в повітрі - до першого тину. Тунель не буває трикутної форми - колодязь безодні кути виключає. На тім`я зсипає хтось жмені попкорну, і я цьому «хтось» це чомусь дозволяю. Бо жодної гри не підтримає сила (жіночий рід слова - лише випадковість). Умовний розподіл небес ґвинтокрили щодня затівають - і що воно,«совість»?Мрія лежить на березі. З хмари формується обличчя Анжели. Мрії страшно. Мрії ніколи не снилися мерці, окрім її колишнього одно класника, який загинув у автокатастрофі.
Між Мрією та Анжелою відбувається діалог настільки реальний, що Мрія починає боятися за свій глузд: це переходить межі сну.
– Не чіпай мене, Анжеліко, мені Він не потрібен… І від тебе нічого не треба, дякую.
– Бери, коли дають, не корчи з себе!
– каже крізь стиснуті у неприродній посмішці губи Анжела. Анжела кілька років тому померла від передозу промедолом. Мрія ніколи в житті Анжели не бачила. Обличчя Анжели непевно проступає на хмарі, тріпоче чорне волосся: «То чого ти хочеш?»
– Я… - І тут Мрія, напевне, через оте «не корчи з себе», вихлюпує бажання, ніби до чарівної палички, в раптовій ідіотській надії, що воно справдиться!
Жига ствердноглузливо нахиляє обличчя у воду, а Мрії страшно, страшно від її скляної відчуженої доброти і від упевненості в тому, що Жига дійсно приходила, що вона існує десь…
Жига повертається вже в інтер’єрі Мріїної кімнати й у нічному освітленні: чорне живе рухливе мереживо півмаски росте з її лиця, доходить майже до очей, ворушиться, неначе морські водорості. Волосся до плечей (невже у них там, де вони існують, росте волосся?!), спідниця зеленого шовку… За плечима Ан желки семеро істот вишикувалися у каре, але розрізнити можна лише перших двох - нібито чоловічої статі… Вони з`являються з темряви й у темряву йдуть.
– Анжело, ти чудово бачиш, що мені страш но! Страшно тому, що я ні в чому вашому не зацікавлена, мені нема за що боротися, все це - безглуздя… Я не суперниця тобі (невже вони там здатні мучитися від ревнощів?! Навіщо ж тоді…) ні в чому, клянуся.
Анжела презирливо й бридливо вказує на свого коханого, показаного в Мріїному сні у вигляді інфрачервоного слайду в якомусь ще одному - паралельному - кубічному вимірі:
«Він ниций, ниций, він - боягуз!»
– Я здогадувалася, та що мені до того. Це - твій скарб, Анжело.
Постаті відступають у темряву. «Чому стіль ки жінок шукає смерті від убогого свого кохання, а чоловіки - живуть, живуть… і скаржаться кожній спідниці на те, що їх покинули!» - ця думка у Мріїному сні має вигляд велетенсь кої фіолетовосвинцевої хмари, висадженої реактивним літаком. Мрія знову на березі річки.
Думка-хмара переслідує Мрію впродовж стеж ки, якою Мрія повільно повертається додому.
Мрія лягає в ліжко. Мрія згадує, що забула на березі ковдру. Мрія виходить з будинку й повільно долає зворотний шлях до берега. Сонце стоїть в зеніті. Мрія бачить, що хтось лежить й, схоже, спить на її ковдрі. Мрія підходить ближ че й бачить на своїй ковдрі Мрію. Себто себе, своє тіло в глибокому сні. Мить кататонічного заціпеніння. Мрія знову забуває, як дихати, але тепер цьому не опирається жоден з її тваринних інстинктів. Мрія вже майже труп. Зачарований власним сновидінням труп. Безболісна смерть під наркозом Жаху Дуальності.
Якби Флеш в цю мить не закричав у Мріїному сні, її б уже не було на світі. Принаймні серед живих.
Найдивніше те, що Мрія не прокидається.
Вона просто повертається до життя уві сні:
Мрія бачить себе шестирічною дитиною в сорочці з грубого льону й з довгим лляним волоссям. Вона лежить на животі в оточенні ультрамаринового неба, далеких гір й альпій ських квітів. Вона спостерігає за джмелем. Усе довкола уповільнене майже до нерухомості.
Мрії так добре, що вона відчуває свою Смерть.
Вона повільно помирає в осерді величі Спокою, помирає від Щастя й всеохопного бажання влитися у гармонію довколишнього. Мрія відчуває це як годинникову стрілку, що повільно йде навспак. Крізь прозорий дрож повітря Мрія бачить сивого ченця, що виходить з дерев’яного зрубу й лине крізь альпійські квіти до неї.
Знизу його постать видається велетенською.
Сиву бороду й довге сиве пасмо волосся ледь ворушить своїм тремтінням кришталеве повіт ря. Ченець нахиляється до Мрії, бере на руки її тільце й повільно несе до зрубу - Мрія бачить їх з висоти джмелиного польоту й крізь ляльку мертвого тіла відчуває тягар чернечих кроків.