„Хто програв, хто?“ — спитав хтось з-поміж них, шукаючи в поспіху між річами і шапками за своїм капелюхом.

„Йоахим фон Ґанинґайм. Він“.

„Бійтеся Бога“.

„Так. Грав сеї ночі шалено, не тямлячись. За ним втратив так само одно село вірменин, дідич, з Бессарабії… П. такий любий і добрий добродій“.

„Хто виграв Йоахимове село?“

„Якийсь ротмістр від гусарів, поляк, М-кі… і зараз за час далі програв“.

„У кого?“

„У грубого бояра з Фалтічен [84] “.

„Може, ще відкупить Йоахим?“

„Ого! Се вже пропало“.

„Село Б… аж се довело господарку до краю“.

„Ся ніч мало кому доброго принесла. Де завідатель Альбінський?“, — спитав нараз інший голос.

„Не знаю, він один не програв нічого, — а як-то незначну суму. Шельма грає о с т о р о ж н о і в ч а с щ е з а є“.

„Віктор, брат Йоахима, руки ломав, довідавшись про утрату села. Жінка його графиня… знаєте? Та висока, поважна пані, вона мадярка , вона одна мов передчувала нещастя сеї ночі, бо ще перед опівночею опустила з доньками палату, намовляючи і мужа з собою. Але сей остався з братом, сама ж пані Йоахимова займалася, чи не виключно, сего вечора з братом; але — де Альбінський? Де наш Ц е з а р Б о р д ж і я? Звичайно він прощає на послідку гостей… а сьогодні“.

„Він ще перед годиною опустив палату, казав мені, що може, ще зайде на посліднього т а р о к а“, — вмішався вчитель, беручи мого батька під руку.

Хтось розсміявся злорадно, не сказавши ні слова.

Коли мій батько з учителем сходили вниз сходами, виринув проти них, ідучи, мов з землі, завідатель Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду. Побілів, як крейда, і витріщився на нього.

„Ви вже додому?“ — спитав.

„Як бачите, пане завідателю — не час?“ — відмовив сей.

„Вже по четвертій, а чому ви відійшли скорше всіх, пане завідателю“, — докинув питання вчитель.

„Боявся за жінку, — відповів сей, уникаючи погляду Рибки… — а тепер вернув, бо, може, мене Йоахим потрібує, — і з тими словами… простер нараз руку до мого батька… — може… не побачимось. Я маю ще тут до діла, а ви, певно, виїздите з лікарем, доки я верну“.

„Се безперечно“, — бовтнув мій батько і його рука… наче помилилася, вхопивши нараз замість руку завідателя — за держало шаблі.

Завідатель, як перше, витріщився на нього: „Що кажете, капітане?.. що кажете? Ви такі змінені“.

По гарнім лицю мого батька… промайнуло щось, мов гордий усміх. „Ні, пане, чого би так, коло полудня, як знаєте, вертає наш штабовий лікар з Д. і зараз їдемо далі. Завтра, як вам відомо, маємо бранку в М“.

Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.

„А! то, може, ще побачимось…“ — кликнув завідатель, мов йому всунувся тягар з грудей… і, неначе в поспіху, погнав угору.

Надолині хотів учитель одвезти мого батька аж до мешкання завідателя.

Але сей опирався. Йому треба свіжого воздуху, впевняв вчителя. Тому йшли, майже цілу, доволі довгу, дорогу пішки, під час котрої оповів, між іншим, батько Рибці про освідчення пані Орелецької, а коли мали вже більшу часть дороги за собою, батько силував вчителя вертати до свого мешкання, котре лежало в бічній улиці від дороги, що вела до дому Альбінського… він станув і сказав тронутим голосом: „Будьте ласкаві, пане Рибко, не відмовляйте мені се, зайдіть, якщо се вам не справить трудности, за дві години до мене. „Mundschenk“ [85] вже мабуть увільнений від своїх обов’язків. Я б не хотів остатись довше в домі завідателя, як ще з півтори години, доки не споряджу свої річи до дальшої дороги, не спочину хоч часок, а й додому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а впрочім, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цеї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та, на жаль…“ — і тут він урвав».

Юліян затиснув лице в зошит, перебув так якийсь часок і зітхнув важко.

Відтак читав дальше:

«Мій батько подався через гарний сад завідателя, на деревах котрого зеленіли вже пупінки, щоб зайти через скляну, бічну веранду до своєї кімнати і, прямуючи через алею лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською, що, як згадував я вже, перебувала коло свого вуйка й була помічна в хаті. Тому що це була, як сказано повище, ще рання пора для вставання молодих пань, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була зчудована й змішана, стрінувшись так несподівано з батьком, при котрого виді й так виходила з рівноваги, де б і не приходилося їй говорити з ним, або хоч і бачити його.

„О, — кликнула, хапаючись, засоромлена, за голову, з котрої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. — Я не знала…“

„Що дитинко? — спитав батько м’яко, схиляючись над нею та зсуваючи їй руки з голови, котрими мимоволі прикривала не уфризировану ще голову. — Чи я перелякав вас?“

„Ні, — відповіла. — Але я… не бачите? Я ще не зачесана й не вбрана для гостей… а так собі по-ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що, може, сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами на двір. А на це треба уважати і віднайти відповідне місце… я… шукала… зайшла й сюди й найшла…“