Шрифт:
„Чим?… чей же не хотіла також до нас прилучитися… того б також ще бракувало“.
„Се я винен припізненню, — вмішався тут спокійно мій батько. — Я один; я випросив собі в панни Альбінської кілька фіялків… бажав, щоб їх мені власноручно до грудей прип’яла — але вона відмовилась“.
„Але до палати піде колись „Олятко“ зі мною, — закинула нараз несподівано пані Альбінська. — Пані Йоахим Ґанинґайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, вступила на кілька хвиль відвідати мене… і просила, щоб коли я виберусь вже до неї, не оставила і Олю дома. Вона собі її полюбила. За що? Я не знаю“.
„А я не піду, тіточко… цілком напевно, що ні, — кликнула тета Оля гордо. — Вона мені страх подобається, та пані Йоахим фон Ґанинґайм. Її необтяжаюча панська ввічливість, її такий… все її виховання, поводження — воно таке уймаюче… але я не піду… ні“.
„Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу“.
Пані Орелецька оглянулась за батьком, котрий всунув фіялки в грудну кишеню… склонився обом оставшим паням… і, беручи вчителя Рибку під руку… попросив чорнооку вдову вперед. Хутко потім… понесла їх карета пана завідателя Альбінського… до цілі.
Як сказано, палата вельможів фон Ґанинґаймів ясніла сеї ночі далеко своєю білістю і чотирма освітленими балконами.
Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлинку, здіймалися темними великанами високо попід небеса, а через кітлину між ними плила ріка. Одно її рамено зумисне звернене попри гамарню і мешкання робітництва, а з тим враз і попри палату, гнало з голосним гуком і шумом вперед, ніби означуючи здалека рух сеї замкненої в себе… долини. Малі освічені віконця робітничих хаток здавалися згори ніби на землю попаданими… іскрами. Сеї ночі не було ні одного кутика, де б не блимало світло.
Широке об’ємисте подвір’я палати з заїзної сторони, заповнене тепер ріжними дорожчими і убожчими каретами, фаетонами і легкими на високих колесах візками, виказувало споре число наїхавших гостей.
Я розказую, може, і зарозтягло, сину, як розказували і мені, бо не всюди, як розуміється, був сам, хоч багато бачив і на свої очі і чув своїми ушима.
Сьогоднішній вечір відзначався блиском і гостинністю милих і достойних господарів.
Всіх над’їхавших гостей вітала знана, добірна цигансько-угорська музика, на чолі котрої стояв сам Н. і скрипак Хрістоф, послідний декорований за свою незрівнянну гру угорським князем Е.
Сьогоднішній бенкет відріжнявся вже своїм початком від всіх попередніх, які відбувалися в палаті шановних і люблених фон Ґанинґаймів. Велика саля в палаті була заповнена гістьми. Вище поставлене панство і старшина в пишних строях проходжувалась статочно, між тим як молодіж… і охочі до танцю добиралися нестіснено й замірливо і віддавалися всею охотою і живістю сій гарній розривці. Веселість і забава… то здоймалася… пориваючи хвилями… то упадала на короткі перерви… щоб після з подвійною силою розгуркатись і уносити й найповажнішого за собою.
Але я відстану від опису цієї части бенкету, мій сину. Правду вона для нас не цікава, а хіба характеристична для самих господарів. Щоб дійти скоріше до кінця, я поведу тебе лише в один з менших побічних сальонів, де було зібране, вже по опівночі, саме мужське товариство ріжного віку.
Були тут мужі на гарних становищах, були й багаті поляки й угри-ротмістри, декількох бояр з Румунії [79] , знані маючі вірмени з Буковини [80] й Бессарабії [81] , священики вищої ранги з червоними поясами і без них, були й самі брати фон Ґанинґайми. Всі вони сиділи, зібрані коло зелених столів, і балакали небагато, наче зібрались до бою, часом лиш розсміваючись нервово, і грали в карти. Розпочавши гру улюбленим тароком , а пізніше перейшли на інші, й чим далі по півночі на газардові гри — а на чім скінчилося, не докажу. Дим дорогих папіросів, якими приймав господар Йоахим своїх гостей-знавців, переповняв невелику салю, а на столах з картами, як і інших, постановлених на ту ціль, різьблених креденсах … стояли фляшки з дорогими трунками, позначені етикетами, в відерцях з ледом знаходилися фляшки з шампанським… а крім того, розносили смачні лікери і, як хто бажав, сильну чорну каву.
79
С. 177 — Румунія— держава у Південно-Східній Європі. Столиця — місто Бухарест. Розташована між пониззям ріки Дунай і Чорним морем. Офіційна мова — румунська. Релігії: православ’я, католицизм, протестантизм. Україна межує на південному заході з Румунією. У 1918—1940 pp. Північна Буковина належала до Румунії.
80
С. 178 — Буковина— територія, поділяється на Буковину Південну — історична назва Сучавського повіту Румунії і Буковину Північну — історична назва території сучасної Чернівецької області України.
81
С. 178 — Бессарабія— історична область між Дністром і Прутом. Тепер це основна частина Молдавії і південна частина Одеської області України.
При однім з більших столів сидів і мій батько. Сього вечора мав він з одної сторони за сусіда свого господаря завідателя Альбінського, з лівої сторони — іншого, проти себе — двох румунських боярів [82] і рітмайстра, поляка, що кидав голосно і з енергією картами до стола, а за плечима його то з’являвся, то зникав вчитель Рибка, що був нині муншенком… і на часті поклики панів о трунки, а особливо на поклик боярів „домнуле“ [83] , увихався до втоми.
82
С. 178 — румунські бояри— клас феодалів у Румунії з XIII—XIV ст. Був ліквідований у 1945 р. аграрною реформою.
83
З рум. — пане.
Так якийсь час.
Розмова притихла та натомість охота до грання, наліг, нервовість, гнів, захланність, самі гарячкові почування взмагалися та виводили грачів чим раз більше з рівноваги, ба допроваджували зібраних ніби до бою о життя й смерть.
Рибка, що хоч був рішучим ворогом гри в карти, розумівся на ній та не грав, бо, як замітив вже я, не був прийманий як гість — а був зайнятий; приступав лиш хвилями поза плечі батька, ніби з уваги, чи не долляти йому або й сусідам його якого трунку й неначе сторожив над одиницею, українцем, в суміші німців, румунів, венгрів і поляків — і віддалявся.