Шрифт:
„С л а б о с и л ь н о г о, зламаного вояка“, — впав їй в слово батько. Послідні слова вимовив він з погордою.
„А я думала, пане капітане, ви вернули вже давно десь коло або і зараз по півночі, — сказала вона спішно. — Мені якось не спалося помимо того, що я пізно лягла. Коло півночі, або, як кажу, по півночі, я чула якісь кроки у вашій кімнаті, і так начеб ви якимось предметом по долівці сіпали чи термосили, певно, вашу подорожню валізку, думала я. Але ні. Це не були ви. Це був лиш мій вуйко Альфонс.
Він мав свій другий ключ від веранди, з котрої одні двері провадять, як знаєте, до вашої і доктора кімнати, а другі через мою до дитячої, а відти до тетиної спальні. Коли ж хтось опинився в моїй кімнаті, я перелякалася й спитала гостро, хто увійшов“.
„Це я, не бійся“, — відповів голос вуйка.
„Чому не спиш ще?“ — спитав.
„Не знаю, — відповіла я, заспокоєна, коли вчула голос вуйка. — Я гадала, це капітан вернувся, а то Ви. Вже по забаві, вуйку?“
„Ні, спи спокійно. Я мусів деякі папери для пана Йоахима забрати, що забув вчинити, ідучи туди“.
„А хто був у покої капітана?“
„Я зачинив там вікно, а більше нічого. Спи, я ще на годину верну туди; а як верне тета Орелецька, то знай, вона буде тут з тобою до рана ночувати — казала мені“.
Я відповіла, що добре, й відтак вже заснула.
Коли після збудилася, моя перша гадка була — бджоли. Я схопилася і…“ — тут вона усміхнулася, паленіючи легко, мов схоплена на лихім вчинку.
Мій батько не відповів нічого, лиш дивився кілька хвиль на неї, відтак спитав: „Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тето Олю?“
Вона дивилася на нього й, не надумуючися, похитала головою: „Ніколи“, — відповіла рішучо поважно.
„Але ви молоді — скільки вам років?“
„Дев’ятнадцять“.
„На чотири роки старша від моєї доньки“, — проговорив більше до себе й задивився нараз кудись в даль.
Вона стояла нерухомо.
Нараз він схаменувся. „Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… я виїду, може, на Балкан [86] “, — сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідністю викликувало нараз в ній жаль і сум… що йому було?..
86
С. 185 — Балкани, Балканський півострів— півострів на півдні Європи. Омивається Середземним, Мармуровим і Чорним морями. На півночі обмежений ріками Савою і Дунаєм. На Балканах розташовані держави Болгарія, Албанія, Греція, Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія та Герцеговина, частково Румунія, Туреччина, Італія.
„На Балкан?“
„Може. То я вже від двох років планую. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енергічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. Не мав досі відваги їй опертися. У випадку, що я згину, вона моїм дітям стане за матір і батька. Мого хлопця, мого малого, я хочу по-класичному виховати, щоб був загартованим на тілі й душі й мав себе так в потузі власти, щоби…“ — тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена й потряс нею так сильно, що вона подалась цілою поставою взад.
Вона зойкнула. „Пане капітане, що робите?“ — кликнула перелякано.
„Ах, простіть пані! — кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… — Ох, що я дію, — додав, — що я дію. Ага… мого хлопця, — сказав, опам’ятовуючися, здавленим голосом, — хотів би я так виховати, щоби, коли його доля зігне, як бій шаблю, він все-таки не ламався. Шаблю з правдивої доброї сталі рідко хто зламав. А доньку…“ — тут в його голосі щось затовклося, мов хлипання… він вмовк. „Максимко, — почав відтак наново, — чи він буде вбогим ремісником, чи в державній службі… може, офіцером, як його батько, нехай знає одну чесність і характер“.
Молода дівчина, змішана, злякана чудним поведенням і словами офіцера, що запав їй давно в душу, й вона того почуття, мов гріху, боялася, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла зрозуміти. Це було через хвильку, в слідуючій вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха: „Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не прийняв, а тебе він візьме?“
Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо це вона була, і відступила, обурена, взад. Та заки вспіла з несподіваного переляку відхилити побілілі уста, та тягнула дальше: „Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг“. І розрегочуючись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, що та аж захиталася, а сама погнала, мов фурія, в глиб саду».
В записках настала перерва.
Юліян, проїхавши пальцями через волосся, заховувався через час мовчки.
Коли минуло декілька хвиль глибокого мовчання зі сторони батька, годинникаря, і його сина, цей почав далі читати: «Коли вчитель Рибка з’явився точно в півтори години в домі завідателя Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Він постукав сильніше, закликуючи батька по імені. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати, а далі п’ястуком бити в двері. Але й це показалося без наслідків. За дверима панувала тишина. Нічого було діяти. Вчитель вернув на веранду й заглянув через вікно. Дивним-дивом було воно відчинене; не так широко, лиш близько одна половина до другої зложена, а на постелі лежав батько. Спав?