Але він гнав вперед.

Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.

Думав, чи застане душпастиря вдома, чи не пішов випадково ховати кого, або не був зайнятий якоюсь іншою релігійною функцією. Він був все зайнятий коли б і не зайти до нього. Він, Юліян, може сьогодні вже й попрощається, бо годі було довше перебувати в Покутівці, де його вдома очікували.

Він ішов так живо, що й не завважав, як зблизився до тієї частини ставу, котра свідчила про близькість парохіяльного саду.

Нараз станув і оглянувся. Він справді був уже у цілі. Перед ним уже недалеко знаходився паркан, а в нім фіртка, поза тим парохіяльний сад. Та тут, ще в лісі, забіліла нова березова поручева лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев.

Не надумуючись, він сів. Був стомлений.

День був серпневий і гарячий. Зняв капелюх, сперся о спину й відітхнув. Лісовий холодний воздух мов вспокоював молоду душу. Він уже давненько тут не був, а й з Евою не бачився.

Послідний раз було се перед пригодою з бабунею й її великою бутлею з напитком.

Він усміхнувся. Ціла тота тодішна афера видалася йому такою неважною й комічною, що годі було над нею застановлятися. «Господь знає, чого тота жінка так розпилася „наслідно обтяжена?“» — спитав себе й наново усміхнувся.

Було б, може, й цікаво заглянути в минувшину тої бабуні — як і дізнатися, чому вона ніколи не входила в гостину, коли він там перебував. Соромилася чи соромилася нею родина.

«Мабуть», — відповів собі сам. При тім махнув рукою в повітрі, щоб прогнати якусь одиноку бджілку, що вчепилася його вперто й окружала, безнастанно бринячи, його голову. Опісля оперся ще вигідніше о широку переплітану з березини лавку й наново поплинув в гадках. Сеї лавки не було тут, коли був послідний раз в парохії й заглянув з Евою сюди. Її злагодили, очевидно, на празник .

Хто тут сидів на празнику? Але ні; глупе питання, з ким сиділа Ева в той день чи вечір тут над берегом. А по празнику, казала дівчина, що від’їде.

Та се не могло бути правдою. Він чув, що вона ще перебувала тут.

З тою гадкою йому не було чого сидіти. Згадавши ціль свого появлення, почув себе нараз мов іншим. І неначе оставляючи тут на сім клаптику, місці в лісі дотеперішні відносини з молодою Евою, він підійшов до фіртки.

Вона була відчинена й не потребував перескакувати паркан. Входячи в сад, він мимоволі оглянувся в глибину лісу. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка лісу й його легкий шум прощали його. Хто знає, чи буде він ще коли тут. А коли, може, й буде, то як буде тоді?

Відтак пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Ева, не було нікого.

І сад мовчав. Десь недалеко його впало перезріле яблуко на землю й знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Евою.

З-поміж дерев забіліли стіни приходства. Ось вже він вступить далі і в гарний зільник, що розлягався перед тією частею мешкання, де був гостинний, але не фронтовий і Евин покій. Вікна її й тої гостинної кімнати були широко відчинені, його кортіло заглянути в нутро їх, та, на жаль, ні цвіти, ні пеларгонія , ні інші, якими були заповнені вікна, а над ними легенькі білі занавіси не дозволяли того. Він перекинув руки на плечі й ждав. Може, вона вийде в сад, може, побачить її хоч на хвилину на самоті, а відтак вдасться до батька. Та помилився. Все лежало, мов у сні, у літнім сонцю…

Він поглянув на годинник і сей показував саме на п’яту. Він зморщив нетерпеливо чоло й по хлоп’ячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду. Відти міг також хтось надійти… навіть і сама Ева — як вже не о. Захарій або їмость.

Він не помилився.

Десь збоку недалеко нього рипнула фіртка, що відділяла сад і зільник від подвір’я… з котрого йшлося впрост до ґанку з олеандрами, де так радо пересиджував о. Захарій літом і читав свої часописи.

Юліян оглянувся.

Се йшла Ева. Гаряча краска, викликана несподіваним появленням дівчини, указалася й щезла на його щоках.

«Панно Ево… а я гадав… я через сад прийшов. Отець добродій вдома?»

«Ні. Поверне коло шостої».

«Вам татунечка треба?»

«Так».

«Так пождіть. Сядьте. Он тут під яблунею… недалеко фіртки».

Обоє сіли. Як вона почувала себе?

Давно не бачив її. Хотів додати, що ще коли з бабунею їхала… але здержався. Інстинктовно відчув, що се викличе в неї прикре почування. Та й не важне було то все.

Він не знав, що дальше говорити, бо вона відвернула при його словах голівку й не обзивалася. Коли він повторив своє питання, долучаючи ще й питання про стан здоров’я родичів — вона відповіла живо, що все «гаразд», а опісля, звертаючи вже повно обличчя до нього, розказала немногими словами, що саме сьогодні від’їхали від них гості — а л е я к і? Вона перегнулася граціозно вперед нього на лавці і заглянула йому в очі. Але які гості, повторяє вона, то він ніколи не вгадає. С в о я к и ї х. Свояки, яких вона аж сим разом пораз перший побачила. Від бабуневого рідного брата внучка з тетою Олею, донькою другого бабуневого брата, давно помершого й зовсім убогого. Тета Оля незамужня. Вони обидві вертали з Дрездена [65] , де перебувала Д о р а (власне та « кузинка ») на вивченні німецької мови… на що її родичі дуже настоювали. Знаючи, що п-а Др. Емі, з котрою тета Оля була вже давно знайома, перебувала по більшій части феріями в нас, хотіли, зглядно та тета, хотіла побачитись з нею, а й також використати нагоду, щоб ми з Дорою познайомилися раз і особисто поступили в переїзді до нас. Сим разом вони помилилися. Сього літа Др. Емі виїхала до своїх родичів до Німеччини.