Але ні слово не вихопилося з його уст.

На телеграфічних дротах гойдалися і цвірінькали ластівки і купали свої груди у мряці, перетканій сонячним сяйвом.

Коли приїхали на двірець, була крайня пора до від’їзду.

— Пиши, Оксано, — прощався Юліян, — скільки можеш про маму і про себе.

Один останній щирий стиск руки — і скочив у вагон. Оксана ще постояла хвилинку на пероні і вижидала, чи з вікна не вихилиться брат.

Юліян поїхав перед своїм від’їздом до Львова ще на два дні у Покутівку, щоб попрощатися тут із сестрою і шурином Зарком, а пізніше прилучитися до своєї нареченої та її колишньої виховниці др. Емі. Др. Емі мусіла на бажання батьків Еви перебувати з нею у Швейцарії перший семестр, доки Ева не обзнайомиться із середовищем.

Ева, від’їжджаючи, прощалася з батьком, заливаючися гіркими сльозами, все наново верталася до нього і обіймала його.

— Держіться, татунечку, — благала, цілуючи раз у раз його обгорілі руки, — і мене не забувайте, не згадуйте лихим словом, бо я це відчую.

Якби не Юліян і др. Емі, то прощання взагалі не скоро скінчилось би.

Бабуня вже на цілий тиждень перед розстанням із внучкою ходила з запухлими від плачу очима і мусіла дати Еві слово, що буде стримуватися від алкоголю, щоб не « збовваніти » до закінчення її медичних студій.

Два роки не заїжджав Юліян в гори до своєї мами та сестри і не обіцював скоро їх відвідати. Все були якісь важні причини, що тягли його як не до Покутівки до Ґанґів та до сестри Зоні, то знову до о. Захарія, куди заїжджав, як мав вільний час і дозвіл із семінарії.

Ева першого року не верталась із Швейцарії на вакації, а залишилась там, щоб заакліматизуватися , основно обзнайомитися з тамошніми обставинами та студентським життям. Ферії другого року поділила надвоє: першу частину перебула в Женеві [105] в якоїсь польської приятельки, другу — в Покутівці, щоб побачитися з родиною, з бабунею і своїм нареченим, який, правда, писав теплі і щирі листи, але між їх рядками пробивалась якась «мертвеччина» без ширшого овиду. Вона хотіла переконатися особисто, що з ним діялося, чи дотримує він іще кроку у своїх поглядах, європейській культурі.

Той час був для Юліяна найкращий, наче винагородою за все, чого мусів зрікатися. Вони ходили обоє, часто і з батьком далеко на проходи в поле, і Ева оповідала про свою науку, про славних великих людей, з котрими мала цікаві знайомства з ріжних частин світу.

— Юліяне, — сказала одного разу з розпаленими очима, — ти не маєш поняття, які ми тут убогі і темні в наших українських сторонах у порівнянні із західними селами.

— Знаю, Ево, — відповів. — І я бачив чужинний світ, побував теж, як знаєш, у Цюріху та Женеві. Почасти маєш слушність, але що нам робити? І ті багаті чужинці, що ти їх пізнала у Швейцарії, теж прилітають туди тільки по світло знання і вертаються до своїх рідних вуликів, усяких «Покутівок», щоб працювати на своїй землі для свого народу. Остаточно вся людська праця і наука прямують до того, щоб здобути засіб для заспокоєння фізичних і душевних потреб і поставити себе, можливо, на найвищий ступінь культури. Але ті людські сили, як сказав один мислитель, таки замкнені до певних меж. І якби не наші мрії, що нам малюють рожево стіни наших в’язниць, ми не хотіли б родитися. Кожний із нас повинен мати обов’язок служити один одному і своїй народности. Коли кожний лише одну-дві цеголки принесе із щирим серцем того нашого вузького світу, то ми будемо ставити щораз кращі підвалини під нове покоління та державу.

Вона заперечила головою:

— Ти мусиш так говорити, Юліяне, і робиш це із становища майбутнього попа у Покутівці.

Юліян почервонів і зморщив чоло.

— Може, й так, а може, і ти помиляєшся. Але скажи, будь ласка, Ево, чи тобі справді така страшна оця Покутівка? Для мене це лірика. Пригадай, яка вона була тобі дорога, коли я заїхав до неї вперше. Ти тут родилася, виросла, тут твої батьки, твій український народ, подумай! Глянь, кожна хатина, що ти її бачиш, — це окремий маленький світ. Вступи в ту маленьку хатину-світ, розвідайся, що в ній хибує, кого що болить, яка в ній освіта. Ох, Ево! Не віддаляйся від того світу, бо не добіжиш далі і не вийдеш поза нього. Прийде час і ти опинишся без нього, як на пустині, ніхто на тебе і не гляне, а щодо п о п і в с т в а, то залишім його поки що на боці.

— Ні, ні, Юліяне, не на боці. Я хочу знати, як тобі з ним на душі.

— Я ж щойно по другім році богослов’я, — відповів він спокійно, — що я можу говорити?

— Говори, як відчуваєш. Я теж рвалася на медицину і скінчу її, бо так постановила собі, але по правді сказати, мені ботаніка припадає більше до душі. Я ходжу на ботанічні екскурзії … — і нараз зупинилася.

— На ботанічні екскурзії? — спитав він і хвилинку не спускав з неї ока. Вона легко збентежилася.

— Це мені страшенне подобається. Ходити, збирати всякі рослини… ох, ти не знаєш, Юліяне, що це значить — ботаніка! Пізніше працюємо в лабораторії… — і знову урвала.

— Ево, ти тримайся вже медицини. З медициною вийдеш краще, поможеш убогому і заможньому. Не кидай її.

Юліян приступив до неї і хотів її погладити.

Вона відвернула головку і, всміхаючись, сказала:

— Я покинула медицину, а ти покинь попівство.

— Ні, Ево. Мій жереб уже впав. Я інакше не можу. Причини мого вступу на богослов’я не іграшка. Краще не порушуймо зовсім цієї теми.