Шрифт:
Юліян поблід.
— Де вона?
— Складала свої речі і книжки до подорожі. Мабуть, сидить у своїй кімнаті чи в зільнику.
Стара слуга, що вийшла з подвір’я за браму поглянути за їмостю, вмішалася по звичаю довголітніх слуг до розмови:
— Панна Ева у своїй кімнаті при отвертім вікні. Відай, читають.
Юліян, закритий кущами, наближався до вікна. Ева не чула шелесту його кроків. Його серце забилося. Чи гнівалася на нього? Ах, вона не знала, які почування зворушували його серце, чим була вона для нього! Перед нею на вікні лежала книжка, але дівочі очі не читали.
— Ево! — закликав упівголос.
— Юліяне! — зойкнула Ева, мов ударена ззаду невидною рукою, і похилила раптом голову над книжкою.
— Серденько…
— Ти мене перелякав…
— Чого? Я був би, може, сьогодні й не заходив до тебе, але зайшло таке, що я прийшов попрощатися з тобою, бо за дві години мушу від’їхати.
Вона видивилася, начеб він говорив з гарячки.
— Ти виїжджаєш? Що сталося?
Він пояснив кількома словами причину від’їзду.
— Але чому ти мусиш скорше від’їжджати, Ево? — спитав.
— Мені писали.
— Хто?
— В о н и, мої знайомі з Варшави. Тобі батько казав?
— Так, Ево. Але чи це мусить бути? Я думав тебе по моїм повороті відпровадити, якби ти ще була залишилася до мого повороту з весілля.
В її очах замиготіло.
— З весілля?.. — сказала протяжно і похитала головою… — Не можу, Юліяне. І батько це вже зрозумів і не затримує мене. Я рада, що не буду сама їхати до Швейцарії. Я не люблю сама їздити. Зрозумій мене, Юліяне! — додала благально, коли він замовк, і простягла рамена до нього.
— Що, Ево?
Він заслонив собою до половини вікно знадвору і схилився над нею, шукаючи її уст.
— Ти не відчуваєш, Ево, що діється в тій хвилині в моїй душі, - сказав. — Ти спокійна, я бачу і вірю, то лише я такий дурень, що серце кричить в мені боляче і не хоче вмовкати. Ти їдеш…
Вона нахилилася наново до нього і шептала:
— Я би тобі одну половину з себе залишила і, може, тобі добре було б.
— Все ж не можеш мені себе цілу залишити. Що сталося? Маєш жаль до мене?
Вона підняла головку і усміхнулася до нього.
— Ти, мій орле, в демонічній одежі, — а за хвилинку додала, споважнівши: — Мене переслідує часом почуття, що ми не побачимося. Ні, ні, побачимося, але як воно буде?
— Буде так, що вже не розстанемося. Коли поберемося, я тебе не пущу більше на студії.
— Побачимо, маємо ще час. Досі я не знала, що значить правдива, поважна любов, що вона робить із нас невільників, викликує стільки страждання. Зразу манила мене чужина, новина, чар незнаного, але тепер чар для мене поблід. Тепер не мучся, Юліяне, вибач мені.
Юліян дивився на неї і слухав її мовчки. Нараз зробив такий рух, якби прикладав револьвер до чола:
— Мною не журися, Ево. Бувай здорова. Прийде час, і з моєї душі опаде листя… — і заломився йому голос.
Ева з острахом вихилилася через вікно і, не хотячи, зачепила за книжку. Книжка впала Юліянові під ноги. Він підняв її і побачив заголовок, витиснений великими золотими буквами: «Пан Тадеуш» Міцкевича [108] . Механічно отворив книжку, обернув перший листок і прочитав: «Дроґєй товажишце Евє Захарій — оддани Зиґмунт Кава» [109] .
108
С. 297 — Міцкевич Адам Бернард (1798—1855) — видатний польський поет, діяч національно-визвольного руху.
Ранні поезії А. Міцкевича знаменували появу романтизму в польській літературі. Виступив реформатором польської мови, стилю і жанрів поезії. Найвидатнішим твором А. Міцкевича є поема «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві» (1834), яка справедливо вважається енциклопедією життя польського народу XVIII—XIX ст. і відзначається розлогістю та яскравістю стилю, глибоким проникненням у духовну суть героїв, розкриттям етичних конфліктів доби.
Знаковим був подарунок Зигмунта Кави, в майбутньому — чоловіка Еви Захарій. Це була книга А. Міцкевича «Пан Тадеуш», що для поляків, як для українців — «Кобзар» Т. Шевченка. Цей презент із відповідним дарчим написом викликав у Юліана Цезаревича, тоді ще нареченого Еви, суперечливі почуття. З іншого боку, це був промовистий факт змін у лектурі героїні, що потрапила під польський вплив і відшукувала власні польські корені (роду Альбінських).
109
З пол. — Дорогій товаришці Еві Захарій — відданий Зигмунт Кава.
Блідина покрила лице Юліяна, і він сказав стисненим голосом:
— Ховай свої дарунки ліпше, Ево.
Вона стояла, випростована в рамах вікна і побілілими устами сказала:
— Я тобі не спроневірилася, Юліяне, можеш мені вірити.
Ані один його погляд не промайнув по ній.
— Є ще й гірші вчинки, як зрада у любові, — сказав.
Вона простягнула руку за ним, але його вже не було.
Півтори години пізніше Юліян покинув Покутівку. Їдучи, мав Еву безнастанно в уяві. Село було оповите нічною легкою темрявою. А там ледве помітно на узгір’ї пробивалися, якби від срібної білини , стіни старого приходства.
......................................................
Тепер заглянемо на якийсь час у гірське містечко М., що по роках стало лікувальною місцевістю, і де проживав директор Альбінський із своєю родиною та єдиною своєю внучкою Дорою Могиленко.
Там учителювала ще Оксана Цезаревич, мешкаючи із своєю мамою у повдовілої Софії Рибко, сестри батька.
Коло мешкання Альбінського, де давніше покривала подвір’я тільки зелена мурава , пишався тепер зільник. До «ластів’яної» веранди тиснулися білі і фіолетові кліматиси , а колюче галуззя білої і рожевої рожі пнялося по стінних драбинках високо аж під покрівлю хати.