— Українців не було там?

— Ох, українців! — була її відповідь знеохочу. — Тих можна на пальцях почислити. Вони ж убогі, куди їм за кордон виїжджати, та ще у Швейцарію. Кількох наддніпрянців, правда, блукало на політехніці у Цюріху та в Женеві; вони були й познайомились з нею, але опісля відстали, вважаючи мене за польку, бо я товаришувала переважно з поляками з Королівства [107] і говорила з ними по-польськи. Є між ними один, що мене переслідує доказами, що моїм обов’язком є вернутись до польського народу. Він — варшав’як , зветься Кава, ботанік, а його сестра найліпша моя товаришка, студентка медицини. Ми разом на однім відділі і мешкаємо разом через сіни. От і все. На чужині, далеко від своїх, без любови, ми вдячні кожному випадкові, що нам дозволяв зживатися з гарними людьми. Та мій Бог — наука. В тебе інакше. Ти в семінарії маєш свою догматику , і тому ми потрохи розходимося в думках.

— Твій Бог обмежений, Ево, замкнений у книжках, а мій великий, оповитий безконечністю і непізнавальний. У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали. Залиши ти мою догматику. Тут ми ледви чи зійдемося.

— Ти не хочеш признати, Юліяне, що ти заздрісний.

— Любов поважна, як смерть, навіть і в жарті. Будь обережна.

Вона розсміялася своїм збиточним сміхом.

— Не кажу я? Ти не довіряєш мені. Не бійся. Там Юліяна Цезаревича нема. Він у Покутівці або в семінарії, але по Женевах і Цюріхах не стрінеш його.

— Ні, Ево. Я не боюся, і я не заздрісний. Я лише остерігаю тебе заздалегідь, пізнавши твою вдачу, що любить грати ва-банк , щоб не зазнала колись через це прикростей. Ти не знаєш, що значить вразити амбітного мужчину там, де він найвразливіший. Поводись у мужеському товаристві так, начеб твій батько або твій наречений знаходилися біля тебе.

Вона стояла перед ним із сльозами в очах. Він наблизився до неї, і якась доброта взяла верх над ним. Він підняв руку, якби хотів охоронити її від чогось, але вона виховзнулася з-під його рук.

— Ти чудний, Юліяне, — сказала холодно. — Пощо це?

Він опустив руку, затиснув капелюх на чоло і, не оглянувшись, перескочив несподівано паркан, як колись, щезаючи з її очей.

Вона теж, не подивившись за ним, пішла вільною ходою додому.

Над вечором того дня сидів Юліян із своєю сестрою на приспі під хатою. Сонце щойно зайшло і вечір був ясний. Довкола невеличкого домика, чистого, з блискучими, як дзеркальця, вікнами, панував спокій. Запах цвітів недалекого зільника нісся з грядок, де ховались між іншими осінніми цвітами повні барв левкої.

— Над чим ти так думаєш, брате? — спитала перша сестра. — Ще час тобі поважно журитися. Іспити здаєш один за другим, адміністрація, а пізніше парафія в Покутівці тобі забезпечена в Едварда Ґанґа як майбутнього дідича Покутівки, маєш наречену, яку любиш…

— Справді, — сказав брат і з тими словами відвернув лице від неї.

— Коли Ева від’їжджає?

— Десь за дванадцять день.

— Чому ж сьогодні не зайшла до нас, як звичайно?

— Мабуть, щось їй перешкодило.

— Телеграма, Юліяне! — почувся нараз знайомий голос із недалекої виноградної алеї голос Зарка, за яким ішов листонош.

— Підпиши, — сказав, подаючи зчудованому молодцеві телеграму. — А тобі, моя пані, лист. Як не помиляюся, від нашої Оксани. — І, погладивши жінку по личку, додав: — Я надобре зголоднів, ґаздинько, але кіш з цвітами і паку з яриною відіслав до двірця.

— Я мушу ще цієї ночі від’їжджати, — сказав Юліян.

Зарко з жінкою злякалися.

— Що сталося? Від кого телеграма?

— Нічого злого. Це сам ректор телеграфував. Єдина донька його сестри виходить за кілька день заміж і він просить, щоб найліпші співаки-богослови приїхали на весілля. А я диригент богословського хору.

— Повечеряй, — пригадав Зарко.

— Нема часу. Може, як вернусь. — І вийшов.

— Ця Ева цілком хлопця проглинула , — сказала Марія до чоловіка.

— Так воно буває іноді, жінко, із найкращими і найповажнішими мужчинами.

Юліян стрінувся з о. Захарієм, який вийшов із свого обійстя на вулицю, поза браму. Парох з обличчя молодця вичитав зараз, що щось трапилось.

— Що там, Юліяне? — спитав, привітавшись.

— Я виїжджаю, отче, — і пояснив зміст телеграми.

— Шкода, що саме так складається, — сказав о. Захарій якось сумно. — Ви, молоді, начеб змовилися на нас, старих. Саме сьогодні по обіді прийшов до Еви лист з Варшави від якихось товаришів, щоб лагодилася в дорогу. Їдуть у Швейцарію. Лист цілком зелєктризував дівчину. Вона думала, як знаєте, ще з кільканадцять день у нас побути, тимчасом чужі люди виривають мені дитину із спокійної хати.