– Шановні панове, товариші, друзі, - тремтячим голосом почав професор, - дозвольте засідання Державного тимчасового комітету управління з питання виборів президента України вважати відкритим…

Його обірвали короткі потужні оплески із задніх рядів.

– Слово має… - продовжував професор Петренко.

– Дозвольте мені!
– із заднього ряду підвівся немолодий червонощокий дядько і енергійно попрямував до трибуни.

«Хто? Хто це? Хто такий?» - покотилося поміж держтимкомівськими. «Та це Петро Степанович», - відповідали деякі. «Активний учасник ще першої революції». «А член?» «Та, мабуть, член, якщо…» «Член, член!» - заспокоювали знаючі…

– Товариші! Панове! Друзі!
– Дядько виступав без папірчика і це багатьом не сподобалось.
– Як ветеран національно-визвольних змагань за демократію, прогрес і процвітання, відповідно, проти тиранії, занепаду і злиднів я хочу запропонувати вашій шановній увазі кандидатуру на посаду президента України.

Всі затихли.

– Це справжній син українського народу, - натхненно проповідував Петро Степанович, - патріот, демократ, національно свідома людина і світла особистість. Це - досвідчений фахівець, що має досвід державного управління, це - ерудит, інтелектуал, енциклопедист, знає мови, в тому числі китайську, це - високоморальна людина, зразковий сім’янин, скромний у побуті, не п’є! Нелегка доля випала цьому мужньому чоловікови, виконуючи таємне спецзавдання свого народу, він тривалий час змушений був носити машкару поплічника тирана Кромєшного. Він був наближений до епіцентру поваленого злочинного режиму і як міг розхитував його зсередини. Але полишмо історикам майбутнього описати полум’яний подвиг цієї людини і оцінити його величезний вклад у перемогу Великої листопадової націонал-демократичної революції, наразі я хочу представити вам достойного кандидата на найвищу посаду нашої оновленої держави. Це - високошанований пан Кирило Кириленко-Тур. Прошу!

В задньому ряду підвівся Кіріл Кірілич.

– Прошу, прошу, пане Кириле, - заохочував Кіріл Кірілича Петро Степанович, - до трибуни.

Кіріл Кірілич у новому двобортному костюмі, у вишиванці, з молодими двотижневими ріденькими вусами підківкою, переборюючи заціпеніння, вийшов посеред зали, і стояв, не знаючи, що робити, аж поки Петро Степанович не взяв його під лікоть і не завів за трибуну.

Мовляв, прошу до слова.

– Ну, що ж, дякую вас, товариші, і тебе, наріде український, теж дякую. За довіріє! Постараюсь оправдати… одне слово… все, шо в моїх сілах… душу тіло я положу… Спасібо, корочє…

Головуючий професор Петренко зніяковів, а Петро Степанович побагровів:

– Проголосувати ще мають, Кіріл, ти шо, не врубився, - зашепотів Петро Степанович на вухо кандидатови.
– Сідай пока, ось тут у перший ряд.

Кіріл Кірілич сів, а Петро Степанович, роздратовано жестикулюючи, щось зашепотів головуючому.

– Товариші, - промовив геть дезорієнтований професор, - хто за кандидатуру на посаду президента України, запропоновану шановним паном е-е-е…

– Ученієм, - кинув Петро Степанович.

– Ученієм, - продублював професор, - прошу голо…

– А інші кандидатури?!
– схопився з місця один держтимкомівський з числа недобитих радикалів.

– Давайте не будемо виходити за рамки норм демократії, - втрутився пан Ученій, - адже вони що передбачають? Спочатку пробалотовуємо одну кандидатуру, а якщо вона не проходить, аж тоді й висувається наступна.

Так те ж на Заході, де панує зріла демократія, я був у Европі, знаю.

Радикал засоромлено замовчав.

– Голосуймо!
– скомандував П. С. Ученій.

– Хто за… - забубонів професор Петренко.

Держтимкомівські не були «за». Розлючений Петро Степанович ще раз виліз на трибуну, він ще раз розповів присутнім про надзвичайні чесноти кандидата Кирила Кириленка-Тура, про його патріотизм, про те, що він не п’є, про те, як вивчив за тиждень українську мову, про героїчні його подвиги у надрах злочинної влади у небезпечній близькості до цього божевільного узурпатора Кромєшного, а на завершення сказав:

– Крім того, шановні товариші, цю кандидатуру підтримують наші друзі, що мають стосунок до хліба, м’яса, молока! З цими словами П. С. Ученій двома пальцями обох рук розтягнув собі на скронях біля очей і став схожим на пришелепкуватого немолодого корейця.

Цього разу всі проголосували «за»! Таким чином, переобтяжений чеснотами, подвигами і досвідом патріот Кирило Кириленко-Тур став президентом України. Три дні він обживався на посаді, а опісля почав правити.

Першим декретом він розігнав Держтимком (заважали йому освоювати президентську резиденцію на Банковій), а другим призначив ключових міністрів. Тут було з чого дивуватися. Міністром фінансів став найкращий бухгалтер України добродій Ніщих (ну, ніхто більше в державі не міг керувати такими великими грішми), міністром оборони залишився товариш Козлов (не повів же він тоді у листопаді армію проти повсталого народу, а міг, міг…), міністром «по хворих і ліках», тобто - охорони здоров’я було призначено нову людину - колишнього особистого лікаря цього деспота Кромєшного доктора Гіпсиха (він теж розхитував цей тоталітарний режим зсередини, тобто «зсередини» у прямому сенсі слова, бо давав тиранови Кромєшному такі пігулки, що той не міг на повну силу гнобити, визискувати і експлуатувати нарід український), головою основної спецслужби, яка тепер, замість креольського «каґебе», шляхетно називалася «кадебе» було призначено ґенерала Пньова (а що ви хочете, спецслужба - це така тонка матерія, поки нова людина ввійде в курс справ, а ворог же не дрімає!)… У подібний спосіб було здійснено й інші урядові призначення. Були, звичайно, і незадоволені, і першим серед таких виявився пан Ученій П. С., колишній полковник КҐБ (вкорінився для виконання таємного завдання народу України), колишній резидент зовнішньої розвідки (виконував спецмісію у Европі), колишній підпільник (контактував з героями-ювелірами, яких через зраду жорстоко знищили «пси режиму») і нарешті - полум’яний революціонер, один з організаторів повстання, член центрального комітету «Народний гнів»!

Цей такий заслужений чоловік залишився без посади. Він, як довірена особа самого пана Ко Ше Ліна і зв’язковий між ним і новою українською владою, сподівався як мінімум на місце «сірого кардинала», тобто керівника адміністрації Кіріла, себто президента України Кирила пана Кириленка-Тура, ну, в крайньому разі на звання ґенерал- лейтенанта і посаду заступника голови КДБ з особливих питань (нічого такого не робити, ні за що не відповідати, а лише рєшать вопроси і впливати, впливати, впливати!)… Кіріл, скотина, не дав йому, П. С. Ученію, жодної посади. Ну, я йому…