В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.

У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця - співця Кобзаревича.

– Де звьозди?
– спитав народ свого пісенного пророка.

– Усіх артистів, як великих, так і малих, - відповів Кобзаревич, - запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.

– А чому ви, пане Кобзаревичу?…

– Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, - скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»

У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.

На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.

В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.

Бунт відбувався під жовто-синім прапором, і, захопивши ту чи іншу урядову будівлю, повстанці відпорювали від державного жовто-синьо-малинового прапора Украінской рєспублікі нижню смугу.

– Малинову смугу відпороли у Харкові!
– доповідав президентови Кромєшному ґенерал Курвенко і додавав: - Втекла зовнішня охорона вашої резиденції.

– Нижню смугу відірвали в Одесі!
– На додаток: - Внутрішні війська зняли позиції на Банковій!

– Малинову частину відрізали в Луцьку! Мєнти втекли.

– Армія зрадила присягу!

– Шо значіт зрадила присягу?

– Шо, шо? Перейшла на бік заколотників, - засміявся ґенерал.

За кілька хвилин Курвенко зайшов до президента уже не такий веселий.

– Вони розгромили базу золотарів. І спецфабрику полковника Каплуна теж. Треба відзначити, товариш президент, що ці золотарі мужньо захищалися. Зря ми з них кепкували. Ні один живим не дався.

– А Лайнов?
– кволим голосом спитав Кромєшний.

– Смертью храбрих, - серйозно промовив Курвенко.
– Тепер вони його волочать Хрещатиком.

– Що?
– зблід президент.

– Тіла ґенерала Лайнова, полковника Каплуна і ще кількох вищих офіцерів золотарів заколотники волочать Хрещатиком. Зачепили залізними гаками, які зробили із величезних літер «F», що прикрашали управління золотарів…

– Ох, - зітхнув Кромєшний і ковтнув ще дві піґулки транквілізатора. Він уже був нашпигований стимуляторами, як заєць салом.

– Курвенко, - тихо промовив президент, - а де Кіріл?

– Я вже годину його не бачив, товариш президент, - з ненавистю відповів Курвенко, - навєрно, втік.

– Втік, - сомнамбулічно повторив президент, - а ми з тобою іщо можемо втекти, га, ґенерал? Подзємниє хода?

Вєртольоти?

– Нєт, товариш президент, вєртольоти спалені, підземні хода підірвані.

– Охрана?

– Одні китайці, еті клони-бодіґарди залишилися. Ну і я.
– І што, ґенерал, дальше?

– Геройская смерть, навєрно, товариш президент.

– Ладно. Іді. Лучше сдайся в плєн, гєнєрал.

– Да нєт уж, товаріш президент, вони мене живйом розірвуть. Лучше застрєлітся! Я йду, так і зроблю…

Курвенко блідий вийшов.

Президент України А. Д. Кромєшний, змахнувши непрохану сльозу, подибав до своєї улюбленої кімнати-сейфа. Дорогою він рештками вольових зусиль перевів себе із сентиментального у героїчний настрій і налаштувався на подвиг. Він підійшов до стелажа, де лежала тисячі разів ним проклята каблучка. Так і є. Вона знову змінилася! У ланцюжку червоного золота на місцях з’єднання ромбиків по всьому колу з’явилися маленькі рубіни!

– Ах, ти так!
– У Кромєшного зовсім щез страх, і він оскаженів.
– Ти думаєш, що ти всєсільноє! Нєт, врьош!

Ти простой кусок жолтого мєтала! А я сдєлаю із тєбя лєпьошку жолтого тоже мєтала!

А. Д. Кромєшний обома руками взяв корейську таріль з каблучкою, обережно поклав її на бетонну долівку і роззирнувся. Ага! На одній полиці він побачив те, що йому треба, - оздоблену сріблом і перламутром сокиру вікінгів, якій було уже понад тисячу років. Кромєшний узяв її до рук, ретельно оглянув залізний кований обух і зневажливо запитав каблучку на тарелі: