Обманувши охорону, так, як він це вміє, П. С. Ученій пробрався до кабінету президента України і люто відчинив двері. Ногою!

– Кіріл! Шо таке? Скільки я можу чекати?

– Ви хто?… Хто?
– пан Кирило спочатку злякався, але, впізнавши Ученія, набрав вигляду, який виробився у нього за час президентства, - зверхнього, бундючного, гидливого.
– А це ти, Ученій, що тобі треба?

– Кіріл?! Ти шо?!
– Ученія розпирало від обурення.
– Забув мене? Ти шо, Кіріл?

Пан Кирило завагався і нарешті примирливо кинув:

– Вибач, Петре, запрацювався, ходімо вип’ємо.

Вони зайшли у президентську кімнату відпочинку, посідали на м’які диванчики, за кілька хвилин дві офіціянтки принесли напої і наїдки. Поки вони сервірували столик, в Ученія набрався повний рот слини, давно він такого добра не бачив: натуральний пшеничний хліб зі справжнім коров’ячим маслом, кав’яр, червона риба з цитриною, автентичне сало, імпортний ічкерійський сир, буковинська домашня ковбаса, каспійський оселедець з цибулею, вирощеною в землі, і - нарешті - графин зі справжньою житньою (Ученій це визначив за запахом) горілкою!

– Ну, за успіх!
– проголосив пан Кирило, піднявши келих з чистою джерельною водою.

– За!
– повторив Ученій, іґноруючи наповнену офіціянткою чарку і наливаючи собі горілки в келих.
– Успіх!
– І випив. Потім почав швидко їсти.

– Ну, Петре, - театрально склавши руки на грудях, спитав пан Кирило, - що тебе привело до нас?

Пан Ученій, не перестаючи їсти, заторохтів: «Ну, шо Кіріл, ти хіба сам не знаєш? Всі отримали якісь сякі-такі посади, а я, я… - Він уже був трохи п’яний, а отже, став добрим, розчуленим, сентиментальним, - я, котрий так суттєво доклав руку до нашої спільної перемоги, залишився ні з чим. Так би мовити, біля тріснутого корита. Кіріл, як ти міг?! Як міг забути про давнього друга?!»

П. С. Ученій ще випив і, замість заїдати, заплакав.

– Що ж, Петре, - задумливо промовив пан Кирило, - єдине, що я можу для тебе зробити, це - оформити тобі пенсію полковника.

– Що?

– Немолодий ти уже, Петя, пора і на відпочинок. А полковницька пенсія - це ж гарні гроші!

– Ти шо, Кіріл, іздєваєшся, шутіш?

– Ні, пане Ученій, я серйозно, і взагалі час вашої авдієнції вичерпався. Па-а-пра-а-шу!…

– Шо? Гад ти такий, сука самозвана, - П. С. Ученій схопився на ноги, почервонів і замахав руками.
– Ти забув, скотина, з чиєї руки хлебчеш, забув, бля, хто тебе на престол привів?! Я тебе поставив, я тебе й скину, блядь!

Сьогодні ж буду в Ко Ше Ліна і до вечора ти, Кіріл, будеш уже ніхто!

– Да пашол ти, - мляво буркнув пан Кирило і, схопивши графин з горілкою, вдарив ним Ученія по голові.

– Винесіть це тіло, - скомандував пан Кирило своїм охоронцям, клонам-бодіґардам, які прибули на виклик, - викиньте на смітник, але добре його запам’ятайте, якщо цей алкаш ще хоч раз проникне в резиденцію, я позвільняю вас усіх з волчьімі ксівамі. Понятно?

– Так точно, товариш президент!

Коли Ученія винесли, президент України зв’язався з шановним паном Ко Ше Ліном.

– О, Кириле, а я якраз тебе хотів бачити, - у моніторі апарата зв’язку було видно, що пан Ко Ше Лін десь серед дикої природи, - з першого числа своїм декретом піднімеш ціни на десять відсотків на хліб, м’ясо, молоко, мовляв, вища державна доцільність, одне, друге, словом, обґрунтування на твій розсуд.

– А-а-а…

– Це питання не обговорюється, - твердо сказав Ко Ше Лін і широко посміхнувся.
– Що ти там хотів, Кириле?

– Зв’язкового поміняти, - відповів президент України, - цей Ученій вже геть спився, здається, у нього вже бєлка.

– Як скажете, пане Кириле, ви - президент, кого призначите, той і буде, а взагалі, навіщо нам зв’язковий, і так можемо порозумітися, - засміявся Ко Ше Лін.

– Справді, - скривився пан Кирило.

Отямившись у контейнері для сміття, П. С. Ученій першим чином зібрався телефонувати до шановного пана Ко Ше Ліна, аби той негайно зняв цього гада Кіріла з посади, якої він, як виявилося, не гідний. Але в кишенях не було мобільника, як також не було ні грошей, ні зброї, ні документів. Пан Ученій міг ще зателефонувати з якогось іншого апарата, але, як з’ясувалося, він начисто забув номер пана Ко Ше Ліна. І згадати вже не зміг ніколи - графин з горілкою зробив свою справу.

Невдовзі в товаристві осіб без певного місця проживання, які мешкали в картонних ящиках біля смітників в елітному Печерському районі Києва, з’явився новоселець.

На вхідчини він приніс двадцять флаконів синтетичного одеколону, консерви з океанічних водоростей, і питання про прийняття чи неприйняття нового члена в колектив відпало як неактуальне - такі люди на дорозі не валяються!

У новій компанії бездомних люмпаків П. С. Ученій швидко здобув авторитет через вміння майже безперебійно здобувати одеколон і харчі, його навіть поважали, проте нові колеги дуже не любили, що цей старий дуже бреше, ніби він був полковником КҐБ (в це ще можна повірити, бо доля є доля) і нібито знайомий із самим Ко Ше Ліном! Ось за цю брехню люмпаки дуже обурювались на колегу, і коли він черговий раз цієї заводив, били.