Зате у Демида з'явився зовсім несподіваний ворог. Одного разу, як Демид учив, зненацька відчинилися двері, і Охрім уступив до школи. У його в постаті було щось особливе, голова гордо задиралася вгору.

– Здорові були, з вівторком!
– промовив він.

– Здорові! Просимо!

– От, прийшол посмотрить на вашу школу, - забалакав Охрім, і Демид здивувався, - з якої рації він почав ламати язика.- Подозвольте посмотрить!

– Просимо! Дуже радий!
– промовив Демид увічливо і, посадовивши Охріма, знову почав вчити. Охрім посидів, згорда підвівши голову, з годину, а далі, нічого не кажучи, встав, попрощавсь і пішов. Через кілька днів Петренко розказав Демидові, що Охрім підбурює людей проти школи.

– Хіба то школа?
– каже.
– От як я вчився, - зараз азбичку, тоді склади, тоді молитви, а це що? Окають та гакають, та й годі.

– Це він на вас сердиться!
– додав Петренко.

– За що?
– здивувався Демид.

– А за те, мабуть, що ви не пішли до його порадитися!
– сказав сміючись Петренко.

Хоч Петренко й сміявсь, але цьому була правда. Охрім, уважаючи себе немовби за міністра народної просвіти в Костівці, образився, що його обминуло в справі народної просвіти ж. Тепер він з усієї сили намагався так чи інак здискредитувати перед селянами школу. Мабуть, через те двоє батьків тільки пообіцяли прислати своїх хлопців у школу, а не прислали. Навіть більше. Школярі вивчили вже половину літер, як один багатий чоловік зненацька забрав свого сина зо школи. Демид ходив питався, чого се так, умовляв, але почув одно:

– Мені його дома по хазяйству треба.

– Це брехня!
– сказав потім Демидові Петренко.
– Це його Охрім направив. Він ще й інших підбурює. Дехто з батьків ремствує, що місяць діти вчаться, а й азбуки не вивчили.

– Та 'дже вчать!

– Так у вас якось не так... Охрім каже, що зараз треба всю азбуку вряд вивчити: аз, буки, віди... Навчає, щоб брали дітей з школи. Може, й забрали б, ну, так кажуть: уже заплатили.

– Ну, а ви як? Не ремствуєте на мене?
– спитався Демид Петренка.

– Та вже ж підождемо кінця, а тоді й будемо казати, - хитро відмовив той.

Демидові трошки гірко було чути се, а ще гірш було почути від своїх школярів, що деяких з їх не пускають з дому батьки, і вони то виблагають, то одурять батьків, а таки втечуть у школу.

Проміж цим клопотом мав Демид нагоду ще й вітати в себе гостей. Одного разу Демид почув у себе в дворі дзвоник поштарський, і пара коней під'їхала до школи. Двоє якихось добродіїв устало з поштарської чортопхайки і увійшло в школу. Попереду йшов високий кремезний чоловік з великою лисиноюта і з довгою бородою. За їм невеличка людинка з сірим потомленим обличчям та з рудою борідкою. Перший був у гарній селянській чумарці, а другий у якомусь татарському халаті чи пальті. У першого на мідяному ланцюжку висіла так звана по селах "мендаль". Гордо задерши свою голову, він увійшов у школу, мовчки озирнув усіх нача ким поглядом і, голосно одкахикнувшись, промовив:

– Здрастуйте!

Школярі поздоровкались, Демид підійшов до гостя.

– Радовськой старшина!
– промовив той, подаючи Демидові руку.- А се мой писар,- він кивнув на заднього.

– Дозвольте рекомендуваться,- забалакав той, трохи образившись такою неповагою до своєї особи, - валастной писарь, секретарь Радовськой волости - Іван Іванович Попов.

– Ось що... Гм!..
– голосно одкахикнувся старшина і важко сів на Демидів стілець, хоча Демид ще його й не прохав сідати; писар зараз же притулився на лавці біля школярів. Старшина задер голову ще вище і взявся у боки лівою рукою. Тоді знов голосно одкахикнувся і почав:

– Гм... Як старшина, то єсть начальник у волості, прослишал: школа. Конешно, просвіщеніє юношества і наставлєніє на серце... Як отець волості жалаю посмотріть, какім сложенієм у вас діло йдьоть...

І пан старшина знову велично позирнув по всій шкоді. Демид хотів був йому відмовити, але йому не дав другий пан - пан писар. Цей, закинувши ногу на ногу, дивлячись на стелю, почав:

– Конешно, многожилатільнєє було б, ежелі би ви здєлали спервоначала сношеніє з канцелярією Радовськой волості, которая заведуєть усєми етіми ділами. Но у всяком случаї любознательно, сказав би, обревизовать просвіщеніє юношества...

– Дуже радий!
– промовив Демид і почав далі вчити.

Та він добре знав, з ким має діло, - тим, скінчивши лекцію, озвався до гостей:

– От поки школярі там бігають, а ми підемо та закусимо. Я, знаєте, сам у цей час снідаю, та й вам треба з дороги підживитися. А там знов у школу.

– Гм... Авжеж... Закусить усігда ползительно... е... е... як вас... того... ім'я-отчество?
– спитався старшина.
– Я не знаю.

Демид сказав і додав:

– А я ось так ваше знаю!

– Нічого удивительного нема!
– одмовив старшина, трохи приплющуючи очі.
– То ж я - один на всю волость!

Демид поспішивсь повести "одного на всю волость" з його “секретарем” до себе. Тільки вже вони більше не вернулися в школу. Демид відав, що вони можуть йому нашкодити гірш, ніж хто інший, і зовсім навіть зупинити його діло. Він уконтентував їх так добре, що поїхали вони від його цілком задоволені. Демид знав, що з цього боку він поки забезпечений.

Але Охрім тим часом робив своє діло. Демид бачив, що й цей може йому пошкодити, і він наважився припинити його відразу. К різдву всі школярі вже вміли так-сяк читати й писати. І ото Демид запрохав усіх батьків і навіть Охріма до себе в школу в один день. Як усі посходились і посідали на стільцях він сказав: